Історія самотніх сердець
Напередодні Нового року мешканки будинку для літніх людей у маленькому містечку біля підніжжя Карпат із надією чекали своїх дітей. Ті, хто не міг ходити, прислухалися до оповідань «ходунів», що визирали у вікна, сподіваючись побачити знайомі постаті. Але сніг завалив стежку до брами, і жодна душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір потонув у заметах, ніби нікому не було діла до самотніх старих.
У Ганни Миколаївни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоча й із легким почуттям провини перед подругами. Її Богдан був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук вже закінчував університет. Ідеальна сім’я, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто втечах, хто у пияцтві, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна ніби соромилася свого щастя, але в душі тримала надію, що Богдан про неї не забуде.
Ввечері старушки збиралися у спільній кімнаті й, щоб не дати пам’яті вгаснути, переповідали одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, як за рятувальне коло.
Ганна в перші дні в притулку поділилася з подругою Надією, що народилася в глухому поліському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідну хату. Обіцяв турботу, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, нині покійний, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але поступився. Богдан, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому вигоду. Прописав його у місті, і незабаром сім’я отримала просторину трикімнатну квартиру. Невістка, Олена, не могла стримати сліз радості — до того часу вони тіснилися у старій комуналці.
Але за рік чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і жалість так пригнітила її, що стався інсульт. Дивом вилікувалася, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для сім’ї. Олена все частіше дратувалася, гримала дверима, а інколи й кричала на Богдана. Ганна все чула й, не в силах терпіти сварок, сама попросила сина: «Відвези мене до притулку, не хочу, щоб ви через мене сварилися». Богдан мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася в будинку для літніх.
У Надії була своя біда. Її син, Тарас, був добрим чоловіком, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Надія чекала його, як чекають дива. Вона розповідала, що причина всьому — його дружина, Марія. Та працювала у продуктовому магазині й приносила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «задля настрою», але незабаром це стало їхнім життям. Марію вигнали з роботи, і вони з Тарасом почали красти. Спочатку обікрали будинок Надії, потім добралися до сусідів. Коли у старушки віднялися ноги, вона не витримала й попросилася до притулку, щоб не бачити, як син котиться у прірву.
Тарас потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що виправиться, почне нове життя. Про дружину він не згадував — Надія навіть не знала, чи жива та. Кожного ранку вона молилася, щоб син стримав слово й прийшов до неї.
День схилявся до вечора, а коло брами так ніхто й не з’явився. Старушки шепотіли: «Може, щось трапилося? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними променями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, у кімнату Ганни та Надії зайшла чергова медсестра:
— Надію Степанівно, у вашого Тараса на руці татуювання у вигляді дуба є?
— Є! — скрикнула Надія, зриваючись з ліжка, незважаючи на біль у ногах.
— Живий він, не бійтеся. У сторожці спить, біля котельні. Одяг на ньому подертий, борода до грудей. Хотів до вас, але постидився у такому вигляді показатися.
— Оксанко, рідненька, візьми гроші, нагодуй його, приодягни, — заплакала Надія, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — усміхнулася та. — Він ситий, зігрітий, вимитий. Спить міцно. Завтра ранішку чекайте у гості.
Надія, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, дивлячись у стелю. Богдан не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилася пустим звуком. Серце стискалося від туги, але вона мовчала, не бажаючи турбувати подругу, чия радість у той момент здавалася єдиним світлим променем у їхній холодній кімнаті.
