Сумніви, що руйнують
Соломія сиділа на кухні, підперши щоку рукою, й дивилась у вікно, у темне нічне скло, ніби намагаючись щось там побачити. Очі в неї були втомленими, обличчя — похмурим. Раптом двері тихенько скрипнули, і до кухні увійшла свекруха — Галина Петрівна.
— Чого це ти так пізно сидиш? — спитала вона, наливаючи собі води з глечика.
— Думаю, Галино Петрівно, — ледве чутно відповіла Соломія.
Жінка відпила води й уже хотіла йти, але Соломія раптом підвела голову:
— Постривайте… Нам треба поговорити. Тільки двери закрийте…
Галина Петрівна зупинилася, насторожившись:
— Що трапилось?
— Сядьте. Я… мушу вам розказати про Дмитра…
Свекруха сіла, тримаючи склянку в руці, а Соломія почала розповідати. І що більше вона говорила, то блідішою ставала мати її чоловіка. Почуті слова ніби відняли у неї мову.
— Ні, Соломіє, я людей серед ночі не виганяю. Із дитиною підете вранці. Я й так на роботу вставатиму — от і розбудите.
— А може, ремонт відкласти? Ми з Івасем могли б улітку на дачу поїхати, а зараз холодно… Та й Дмитро якраз повернеться…
— Не можна. Зараз вигідно — потім ціни злетять, а влітку в пилу жити не бажаю.
— Та ж усе одно буде пил, — обережно зауважила Соломія.
— І речі ваші, до речі, теж треба винести. Я вже казала. Не вдавай з себе жертву. Мій син вас із дитиною прихистив — могла б хоч мовчати.
— Та ж це ваш онук! — вирвалося в Соломії.
— Так? А ось у Дмитра донька від тієї, на заробітках. Ось вона — моя онука. А цей… ще й довести треба.
Соломія завмерла. Слова свекрухи були ударом під ребра.
— Йому майже чотири. Ви тільки зараз про це сказали? І куди ви нам із дитиною йти наказуєте?
— Не знаю, — знизала плечима Галина Петрівна. — Мені байдуже.
З Дмитром Соломія познайомилася п’ять років тому. Він не був красунем, але здавався надійним. Кохання вже не палало — обоє були дорослі, з досвідом. Вона — кухарка у шкільній їдальні, він — робітник, що часто виїжджав на заробітки. Коли вона завагітніла — він одразу запропонував розписатися. Без весілля, просто в РАЦС.
Жили у його матері. Галині Петрівні не подобалось, що в її домі оселилась чужа жінка, та ще й у положенні. Вона звикла до тиші, самоти, розміреного побуту. А тут — хтось співає у ванній, шаркає по підлозі, а потім ще й немовля, що реп’яшить день і ніч. Та й син тепер рідше їздив на дачу допомагати.
Головне — вона не вірила у почуття Соломії. Вважала, що та вийшла за Дмитра з розрахунку. І сумнівалась: а Івась — точно онук?
Зараз вона вирішила зробити ремонт. І заздалегідь наказала: нехай Соломія з дитиною виїжджає. Та вперлась — мовляв, нема куди. Хоча тітка була готова їх прийняти. Свекруха не поступалась. Її дратувало все: від іграшок на підлозі до запаху дитячого харчування.
Коли Дмитро раптом перестав виходити на зв’язок, Соломія занепокоїлась. Він так ніколи не робив. Вночі вона не наважилась дзвонити, але вранці телефон був вимкнений.
— Він ніколи не вимикає телефон, — сказала Соломія, входячи до кухні. — Щось не так.
— Спить, мабуть, — буркнула свекруха. — Чого ти так злякалась?
— Ми щодня листуємось. Такого ніколи не було.
— Подзвони на роботу. Давай.
Соломія набрала номер. За хвилину її обличчя побіліло.
— У лікарні. Його забрали… йому стало погано.
— Як?! — Галина Петрівна сіла. — Хто дізнався?
— Його… колишня дружина. Вона в курсі. Нас не вважали за потрібне повідомити.
— Я поїду! — схопилась свекруха.
— Ні, у вас ремонт. Я Івася до тітки, а сама — до нього. Я все з’ясую.
Через три тижні Соломія повернулась із Дмитром. Він був у важкому стані — після інсульту. Ліва сторона слухалась погано, але він говорив, жартував, намагався.
Соломія не відходила від нього ні на крок. Шукала лікарів, домовлялась про реабілітацію, спала по три години, мчала на процедури, на уколы, на ЛФК. Вона ніби жила лише заради одного — повернути Дмитра до повноцінного життя.
Одного разу ввечері, коли свекруха мила посуд, Соломія тихо промовила:
— Я вам усе розповім. Тільки не кажіть йому.
І розкрила правду: Дмитро поїхав до колишньої дружини побачитись із донькою. Двері відчинив незнайомий чоловік. А дитина — його копія. Білявий з ямочкою на щоці. Потім сама Оксана зізналась: той — справжній батько дівчинки, просто раніше вона боялась залишитись сама, а Дмитро — підвернувся.
Дмитро сів на лавку, і серце не витримало.
— Значить… — видихнула свекруха, — онука мені взагалі не онука?
— Саме так.
Після цієї розмови Галина Петрівна почала інакше дивитись на Соломію. Бачила, як та живе чоловВона нарешті зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто поруч у найважчі моменти.
