Коли Оксана виходила заміж, була певна — це любов на все життя. Її чоловіка, Дмитра, вона обожнювала і всіма силами намагалася бути для нього ідеальною дружиною — тією, на кого завжди можна покластися, тією, що ніколи не підведе.
Оксана була з тих, кого неможливо не любити. Добра, щира, з променистою усмішкою, вона завжди була готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Ганні Іванівні, Оксана допомагала без утоми. Та подзвонить, поскаржиться на біль у спині чи втому — і Оксана вже їде до неї: прибирає, готує, бігає до магазину за продуктами.
— Як же мені з тобою пощастило, Оксанко, — зітхала Ганна Іванівна. — Синок мій — не помічник, від нього й не сподіваюся нічого. Чоловіки вони такі! Завжди мріяла про доньку, а доля подарувала мені тебе.
Оксані було приємно чути такі слова. Вона стараннялася ще більше, аби не розчарувати свекруху. І, власне, Ганна Іванівна мала рацію: Дмитро справді не перетруджував себе допомогою. Ні вдома, ні матері.
Але справа була не лише в цьому. Дмитро вважав, що домашні справи — не його клопіт. Оксана, у принципі, не заперечувала, їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: Дмитро нічого не робив, зате постійно причепився. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолонкий.
З часом претензії стали жорсткішими. Він почав докоряти Оксані, що вона забагато витрачає на себе, хоча це зовсім не так. Оксана заробляла сама й ніколи не просила в нього грошей на свої потреби.
— Скільки там твій манікюр коштує? — єхидно питав він.
— Сімсот гривень, — тихо відповідала Оксана, ніби виправдовуючись.
— Сімсот гривень щомісяця! — обурювався Дмитро. — А могли б на машину збирати!
— Але ж ти витрачаєш на свій спортзал, — несміливо заперечувала вона.
— Це інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — пуста витрата!
Претензії росли, як сніжний ком. Згодом Дмитру не сподобалося, що Оксана раз на місяць зустрічається з подругами в кафе. Нічого особливого — звичайні посиденьки, але й це його дратувало.
— Навіщо тобі тусуватися по кафе без чоловіка? — буркотів він. — Сиди вдома!
Оксана була м’якою та неконфліктною, але навіть її ангельське терпіння одного дня урвалося. Сварки стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Оксана вирішилася на розлучення. Дмитро чинив опір, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Оксана ж більше не могла так жити.
У підсумку розлучення відбулося. Щойно Дмитро забрав речі та пішов, задзвонив телефон від Ганни Іванівни.
— Оксанко, як так? — запричитала вона. — Чому одразу розлучення?
Оксана зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж відповіла:
— Це не одразу, Ганно Іванівно. Все до цього йшло. Я намагалася зберегти сім’ю, але Дмитро не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ж ви були такою гарною парою! — ледь не сльозами свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Оксана розуміла, що зараз їй самій потрібна підтримка, але Ганна Іванівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Оксана. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Дмитром не означає, що я не буду з вами бачитися. Дзвоніть, якщо щось потрібно, я допоможу.
— Ох, Оксанко, яка ти золота! — зраділа свекруха. — Значить, не прощаємось?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Оксані непросто. Дмитро не міг змиритися, що його покинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але незабаром усе вляглося. Оксана видихнула, усвідомивши, що не відчуває жалю. Дмитро так вивітрив її, що кохання давно згасло. А колись він здавався їй чоловіком мрії. То він прикидався, то вона дивилася на нього крізь рожеві окуляри.
Оксана почала нове життя. Дмитра вона заблокувала скрізь, щоб він не втручався. Він і не намагався, а от Ганна Іванівна відпускати Оксану не збиралася.
Через тиждень після розлучення вона подзвонила:
— Оксанко, вітаю! Як справи?
— Нормально, — відповіла Оксана. — А у вас як?
Питання було з вічливості, але свекруха саме його й чекала.
— Ой, погано, Оксанко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Діму привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…
Оксана зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку в біді.
— Я привезу, Ганно Іванівно, — сказала вона. — Напишіть, що потрібно, за годину буду.
— Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — Знала, що на тебе мож— Тепер вона зрозуміла, що коли нарешті перестала всім догоджати, у її житті з’явилося місце для щастя.
