Нещодавно сталось так, що нам довелось добиратись додому дуже довго. Спершу ми летіли літаком, потім їхали одним потягом, а потім довелось їхати ще одним. Словом довга та важка дорога. Білети в нас всі були придбані завчасно. Взяли ми білети в плацкарт на нижні полички.
Коли ми прийшли на свої місця то вияснилось, що з нами на верхніх полицях їхала літня сімейна пара. Ми з дружиною готувались до того, що нас будуть зараз просити помінятись місцями, але ні. На наше здивування вони не стали такого робити. Ба більше – ми ледь їх впросили присісти поки старенькі їли. Вони хотіли їсти стоячи, щоб не заважати нам.
Коли прийшов час спати дідусь допоміг своїй бабусі залізти на верхню полицю, а потім і сам заліз. Я йому запропонував допомогу, але старенький напрочуд вправно виліз, ніби йому всього тридцять років а не за шістдесят п’ять.
Попри це на бокових місцях їхали дві жіночки пенсіонерки. Були вони прямо таки дуже габаритними, так сказати. І та жінка, в якої був білет на верхню полицю весь час жалілась та прирікалась, що як їй важко буде залізти на верхню полицю.
Чесно, я не бачив(і слава богу), як вона залазила на свою полицю, бо швидко заснув після майже трьох днів в дорозі. Зранку пара стареньких закоханих не стали нас будити та пішли снідати на вільні місця, а коли туди прийшли пасажири – повернулись назад до нас. Ми звільнили для них одне місце на низу, щоб вони могли спокійно доїхати.
Пара вийшла на своїй зупинці, а ми продовжили свій шлях. Потім до нас пересіла та пенсіонерка, що ввечері жалілась на своє місце на верхній полиці. І тут вона вже нам почала розповідати як їй важко було спати на верху. Я їй не повірив, бо ж прекрасно чув як вона хропіла вночі. Я вам скажу, що не кожен чоловік так вміє.
Але в цілому ми доїхали добре. Без проблем та неочікуваностей. Нам пощастило з сусідами. Все таки є літні люди, які не вважають, що їм всі завжди зобов’язані.
