Розлучитися у шістдесят вісім років — це не романтичний жест і не криза середнього віку. Це зізнання самому собі, що програв. Що після сорока років шлюбу з жінкою, з якою ділив не лише побут, але й мовчання, порожні погляди за вечерею й усе те, що не говорять вголос — виявився не тим, ким мав би стати. Мене звуть Олесь, я з Луцька, і моя історія почалася з самотності, а закінчилася відкриттям, якого я не очікував.
З Оленою ми прожили майже все життя. Побралися, коли нам було по двадцять, ще за радянських часів. Тоді, на початку, у нас було кохання. Поцілунки на лавочці, довгі розмови ввечері, спільні мрії. А потім усе зникло. Спочатку діти, потім кредити, робота, втома, побут… Розмови перетворилися на переписку на кухні: «ти заплатила за світло?», «де квитанція?», «у нас закінчилася сіль».
Я дивився на неї вранці й бачив поряд не дружину, а втому сусідку. І, мабуть, сам був для неї таким самим. Ми жили не разом — ми жили поряд. Я, людина з характером, упертий, гордий, одного разу сказав собі: «Ти маєш право на щось більше. На новий шанс. На свіже повітря, зрештою». І подав на розлучення.
Олена не опиралася. Лише сіла на стілець, подивилася у вікно й сказала:
— Добре. Роби, як знаєш. Я більше не хочу боротися.
Я пішов. Спочатку почувався вільним, ніби з плечей звалився величезний камінь. Почав спати на іншому боці ліжка, завів кота, став пити каву на балконі вранці. Але незабаром прийшло інше відчуття — порожнеча. Дім став надто тихим. Їжа — несмачною. А життя — дуже передбачуваним.
І ось тоді мені спала на думку ідея, яка здавалася геніальною: знайти жінку, яка допомагатиме по дому. Ну, як Олена колись: постирає, приготує, прибере, поговорить. Так, нехай буде трохи молодшою, років п’ятдесят–п’ятдесят п’ять, з досвідом, добра, проста. Може, вдова. Вимог у мене було небагато. Я навіть подумав: «Я ж непогана партія — доглянутий, з квартирою, на пенсії. Чому б і ні?»
Я почав шукати. Поговорив із сусідами, натякнув знайомим. А потім наважився — подала оголошення у місцеву газету. Коротко й ясно: «Чоловік, 68 років, шукає жінку для спільного проживання та допомоги по дому. Умови хороші, житло й харчування забезпечу».
Саме це оголошення перевернуло моє життя. Бо через три дні я отримав листа. Лише один. Але такий, що в мене затряслися руки.
«Шановний Олесю,
Ви справді вважаєте, що жінка у 2020-х існує лише для того, щоб комусь прати шкарпетки й смажити котлети? Ми живемо не у ХІХ столітті.
Ви шукаєте не супутницю життя, не людину з душею й бажаннями, а просто — безкоштовну домробітницю з романтичним прикриттям.
Може, варто спершу навчитися доглядати за собою, готувати собі обід і наводити лад у власному домі?
З повагою,
Жінка, яка не шукає собі старого пана з ганчіркою в руках».
Я перечитав цей лист п’ять разів. Спочатку кипів. Як вона сміє? Що вона про себе уявила? Я ж нікого не хотів використовувати! Просто хотів, щоб у домі було тепло, затишок, жіноча рука…
Але потім почав замислюватися. А чи не має вона рації? Може, справді все, що я шукав — це продовження звичного комфорту? Невже я досі чекаю, що хтось приходитиме й робитиме моє життя зручним, замість того щоб зробити його таким самому?
Я почав із малого. Навчився варити борщ. Потім — готувати запіканку. Підписався на YouTube-канал «Готуємо по-домашньому», став купувати продукти за списком, прасувати сорочки. Мені було дивно, ніяково, навіть дурно. Але з часом я відчув — це вже не обов’язок. Це — моє життя. Мій вибір.
Я навіть повісив над кухонним столом той листок із цим листом. У рамці. Нагадування собі: не шукай порятунку в інших, поки сам себе не витягнеш із ями.
Минуло три місяці. Я досі живу один. Але тепер мій дім пахне вечерею. На балконі — квіти, які сам посадив. По неділях я пеку шарлотку — за рецептом Олени. А інколи ловлю себе на думці: «От би їй її принести». Мабуть, уперше за сорок років я зрозумів, що означає бути не лише чоловіком, а й людиною поруч.
І тепер, якщо мене хтось запитає, чи хочу я одружитися знову, я скажу: ні. Але якщо раптом на лавочці поряд зі мною сяде жінка, яка не шукає собі господаря, а просто хоче поговорити — я обов’язково з нею заговорю. Тільки тепер — вже іншою людиною.
