Сьогодні липень, але вже здається, що той травневий розрив був віками тому. Він пішов, хлопнувши дверима, до тієї, що «молодша й гарніша». Але це вже деталі.
Чоловік мій був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний, з квітами та поезією. А потім пробний період закінчився, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза — рахунок грошей. І рахував він їх якось дивно.
Так, зарплата в нього була в середньому на тисячу гривень більше, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «голова родини», а на мені — увесь побут. А ось витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо купівля «для дому» — то значить, це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 4000 гривень на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене в АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» були дитячі речі, іграшки, оплата садочка та лікарів.
«Для мене» було сплачувати комунальні. Адже цим займалася я. А якщо гроші витрачала я, то це «мої» витрати.
Все це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, із сімейного бюджету йшли копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою в бюджеті». Приносила менше, а витрачала майже все, що він заробляв. Він любив наприкінці місяця підколоти: «Ну що, скільки залишилося?» І грошей, звісно, не залишалося.
В останній рік шлюбу у нього з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити твої витрати. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовилися залишати собі по дві тисячі, а решту — у спільний бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме ще й різницю між нашими зарплатами. Тобто він залишав собі чотири. А мені, як і було, дві.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на дві тисячі. Ключовою була фраза: «У тебе один шампунь за сто гривень, а я голову милом мию».
У підсумку, в останній рік шлюбу на місяць для дому, продуктів, кредиту на машину та дитини мені виділялося 12 000. Чотири — від нього. Вісім — від мене. Але цього, звичайно, не вистачало.
Я перестала відкладати дві тисячі на себе і вкладала в родину всю зарплату. Десять. Залишаючи собі лише премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як він мене «утримує». І як планує ще більше «урізати» мої витрати. Бо «не треба бути меркантильною».
Передбачаю запитання: «Чому не розлучилася раніше?»
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все саме так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію розпоряджатися грошима. Ходжу в старому. Економлю кожну копійку. Глотаю обезболюючі та відкладаю візит до стоматолога, бо безкоштовна клініка на ремонті, а на платну лікаря не можу виділити.
Зате він щомісяця має п’ять тисяч на свої «хотелки». І хизується вмінням «правильно розподіляти бюджет». То собі телефон купить. То фірмові кросівки. То сабвуфер у машину за безглузді гроші.
І от — розлучилися. Пурхнув великий «утримувач» від дружини-замарашки. До тієї, що не носить секонд-хенд, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не вигадує, як натягнути обід із трьох картоплин на десять днів.
Я, звичайно, ридала. Як же я тепер сама з дитиною? Почала економити ще більше. З жахом подивилася у «завтра».
А потім прийшла зарплата. Точніше, зарплата завжди приходила. Але тепер на рахунку ще й залишилися гроші. Багато грошей. А раніше до отримання зарплати я встигала залізти у кредит.
Потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Взяла ручку, аркуш паперу. І розписала: «Дохід» — «Витрати». Так, із моїх «жадібних рученят» витік його заробіток — точніше, його шматочок у 4000 (собі він залишав п’ять). А ще зникли щомісячні платежі за машину — 4000.
На продукти я тепер витрачаю вдвічі менше. Нікто не воркоче, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини, борщу пожирнішого. Не кривиться від дешевого сиру, кажучи: «Я що, мушу їсти це? Я ж працюю!» (Так, йому я купувала дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пиво. Не зникають солодощі якимись немислимими обсягами.
І ось це «твій пиріг — фу, я хочу піцу» — тепер ніхто не вимагає.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Господи, я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!
Викинула старі речі, у яких соромно було забирати сина з садочка, і купила недороге, але нове. До перукарні сходила вперше за п’ять років.
Після розлучення від колишнього почали надходити хоч якісь гроші на дитину. Усе «багатство» — 1800 гривень на садок і секцію.
Перед Новим рА тепер, коли він знову зателефонував із «порадою», як мені господарити, я просто посміхнулась і вимкнула телефон.
