Ось хата! До п’ятдесяти років у Тараса Івановича майже не було сивини, зате чорт у ребра вліз по-справжньому. І все через неї — Маріанну. Він зустрів її випадково, коли завітав до університету на кафедру, де викладав його старий знайомий. Справа була дріб’язкова, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними блискавками у своїх золотистих кучерях. Яскраво-блакитні очі, тонка фігура, яка випромінювала життя та зухвалість… Він, чоловік, який давно не хлопчик, раптом почувався юнаком. Маріанна здавалася йому втіленням усіх мрій — фея, русалка, діва. Хоча насправді вона була просто гарненькою студенткою — але Тарас усвідомив це значно пізніше. Тоді ж він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Ольги Володимирівни у їхні перші роки разом. За плечима було тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаєморозуміння та рідкі сварки. І все це наче зникло з його голови, щойно він побачив Маріанну.
Вона, до речі, не опиралася залицянням солидного кавалера. Навпаки — підбадьорювала. Для неї він був шансом. Дівчина зі скромної родини, яка вступила до вузу майже дивом, мріяла залишитися у великому місті. І Тарас був її дверима до цього світу.
— Та він же дід! — верещала її сусідка по кімнаті Дарина. — Ти збожеволіла? Ти з ним жити зможеш?
— Який він дід, — відмахувалася Маріанна. — Бадьорий, при грошах, закоханий по вуха. Подивися — скоро одружиться.
Тарас справді закохався. Був лагідним, щедрим, уважним. Але жодного разу — ані слова — не сказав про розлучення. Маріанна чекала, сподівалася. Її план був простим: діти Тараса давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — при грошах. Все йшло до весілля. Але Тарас раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима зрілому чоловікові. Йому б бажалося бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де затишок, борщ і рідна Оля.
Маріанна почала вимагати:
— Чому ми не можемо жити разом? У тебе ж є ще квартира!
— Там мешканці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Ольгою планували там ремонт. Але віддавати її під «кохання гніздечко» він не збирався.
— Тоді зніми нову! Ти ж мужик!
Скандали почали траплятися частіше. А потім грянуло.
— Я вагітна, Вітьку, — сказала Маріанна (так, саме так вона його називала). — Ти радий?
Тарас остолопів. Він збирався розійтися з нею — навіть приїхав із відрядження раніше, щоб обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що захищаєшся…
— Це не сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Ярослав. Тарас допомагав: грошима, увагою, приїжджав. Але Маріанна хотіла більшого.
— Я втомилася бути на задньому плані! Або ти говориш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, що робити — Маріанна взяла все у свої руки. Через кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виходить, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Олю, це не так… Я поясню…
— Одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я будувала сім’ю тридцять років.
Тарас відчув полегшення. Не тому, що уникнув розлучення, а тому, що почув — вона все ще хоче зберегти сім’ю.
— Я тебе кохаю, Оленько. Пробач мене. Це було божевілля, я не знаю, що на мене знайшло…
— Але дитина — він не винний, — додала вона. — Ми його заберемо. А з цією — назавжди попрощаєшся. Тоді я тебе пробачу. По-справжньому.
Тарас не вірив своїм вухам. Але дружина, як завжди, усе прорахувала. Маріанна, змучена дитиною, без допомоги, без підтримки, із задоволенням віддала сина, коли він запропонував рішення:
— Я хочу, щоб Ярик жив з нами. Ти зможеш повернутися до навчання, до життя. Ми впораємося.
— Чудово, — байдуже відповіла вона. — Тільки без претензій потім.
Опіку оформили швидко — батько визнаний, мати не заперечує. Ярослав переїхав. Ольга піклувалася про нього, але стримано. Тарас сподівався — час усе змінить. Минув рік.
І раптом — грім серед ясного неба.
— Я подаю на розлучення, — повідомила Ольга, повернувшись із відрядження. — Я зустріла іншого. І зрозуміла, що щаслива лише з ним.
— Який ще інший?
— Петро. Він живе в іншому місті, але переїжджає до мене. А ти — залишишся з квартирою. Все чесно.
— Ти ж казала…
— Тоді я вірила. Але кохання не накажеш. Пробач.
Вона пішла. Залишивши йому Ярика і минуле. Він спробував повернути Маріанну, але та лише розсміялася:
— Ти своє отримав, Вітьку. А я — свою свободуЩо ж, мабуть, так і повинно було статися — зробивши вибір колись, тепер він мусив жити з його наслідками.
