Маріанна стоїть біля вікна кухні, тримаючи чашку охололої кави, спостерігає, як у дворі грають діти. Вчора підписала останні папери про розлучення, а сьогодні дивним чином почувається легше, ніж багато років до цього. Дивно, адже мала б сумувати.
— Мам, а тато де? — питає десятирічна Дарина, заходячи в кухню у шкільній формі.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми казали, — тихо відповідає Маріанна, гладячи доньку по голівці. — Завтра забере тебе на вихідні.
— А чому ви не помиритесь? Олеся Іванченко каже, що її батьки теж сварились, а потім купили нове авто й перестали.
Маріанна сумно усміхається. Якби ж було так просто. Якби йшлося лише про сварки.
— Іди снідати, запізнишся до школи.
Дарина слухняно сідає за стіл, але продовжує щось обдумувати, помішуючи ложкою вівсянку.
— Мам, а тобі не сумно?
— Трохи сумно. Але знаєш що? Інколи люди розходяться не тому, що кохання минуло, а бо разом їм погано. А окремо можуть бути щасливими.
Донька киває, хоч Маріаннана розуміє: у десять років це не збагнути до кінця. Вона й сама дійшла не одразу.
Почалося не вчора і навіть не рік тому. Мабуть, тоді, коли Ігор став повертатися додому дедалі пізніше, а вона частіше знаходила в його кишенях чеки з барів, які ніколи не відвідувала. Та тоді Маріанна вірила: то ділові зустрічі. Ігор працював менеджером у будівельній компанії, зустрічі й справді траплялися.
— Знову пізно? — питала вона, коли він п’яв швидкий сніданок, втопившись у телефоні.
— Ага. Здаємо проект, дедлайн. Не чекай.
— Може, хоча б на вихідних поїдемо кудись? Даринка просила до твоєї мами на дачу.
— У вихідні теж працюю. Вибач, Маріанно, зараз лише робота. Потім відпочинемо.
«Потім» ніколи не надходило. Маріанна звикла вечеряти сама, колискати Даринку сама, дивитися телевізор сама. Іноді здавалося, ніби вона вдова, а не дружина.
Подруги співчували.
— Чоловіки тепер усі такі, — казала Ганна, коли зустрічалися в кав’ярні. — Робота та й робота. Хоча гроші приносить.
— Гроші-то приносить, — згоджувалася Маріанна, — але що з того? Живем, як сусіди в комуналці.
— А ти не думала, в нього хтось є? — обережно питала Віра.
— Думала. Але як дізнатись? Прямо питати — не можу, а у речах ритися — не хочу. До того ж часу в нього на роман відки взявся, клі постійно в офісі?
Віра багатозначно мовчала.
А вдома Маріанна продовжувала чекати. Чекати, коли Ігор повернеться до неї, знову розмовлятимуть, як колись, коли він цікавитиметься її справами, успіхами Даринки у школі, їхніми спільними планами. Та Ігор наче жив у паралельному світі.
— Як робота? — питала Маріанна, коли він таки приходив.
—добре, — відповідав він, не відриваючись від телефону.
— А у Даринки сьогодні вистава. Вона так гарно вірш розказала.
— Ага.
— Ігор, ти чуєш мене?
— Чую, чую. Молодець наша Даринка.
Із його обличчя видно: не чує нічого, крім дзвінків телефону.
Поступово Маріанна припинила розповідати йому про свої справи. Навіщо, коли він таки не слухає? Вона влаштувалася на повний день замість неповного, записалася на курси англійської, стала гуляти з подругами. Життя поступово налагодилось, тільки якесь неповноцінне, ніби ч
Маріна Ковальчук стоїть біля кухонного вікна, тримаючи чашку охололої чаю, і спостерігає, як у дворі грають діти. Вчора вона підписала останні розлучильні документи, а сьогодні раптом почувається легше, ніж за останні роки. Дивно, адже мало бути навпаки.
— Мамо, а де тато? — питає десятирічна Соломія, заходячи до кухні у шкільній формі.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж говорили, — тихо відповідає Маріна, гладячи доньку по голівці. — Завтра він забере тебе на вихідні.
— А чому ви не можете просто помиритися? Тетяна Шевченко каже, що її батьки теж сварились, а потім купили нову машину й перестали.
Маріна сумно посміхається. Якби все було так просто. Якби справа була лише у сварках.
— Іди снідати, спізнишся до школи.
Соломія слухняно сідає за стіл, але продовжує про щось думати, помішуючи кашу ложкою.
— Мамо, а тобі не сумно?
— Трохи сумно. Але знаєш що? Інколи люди розлучаються не тому, що перестають кохати, а тому що разом їм стає погано. А окремо вони можуть бути хорошими.
Донька киває, хоча Маріна розуміє: у десять років це цілком зрозуміти неможливо. Вона сама довго не могла цього збагнути.
Почалося не учора й не рік тому. Напевно, тоді, коли Ігор Бондаренко почав повертатися додому все пізніше, а вона знаходила у його кишенях чеки з кав’ярень, де ніколи не була. Але Маріна тоді гадала, що це ділові зустрічі. Ігор працював менеджером у будівельній фірмі — зустрічі справді бували.
— Ти знову пізно? — запитала вона, коли він поспішно снідав, уткнувшись у телефон.
— Так. Проект здаємо, аврал. Не чекай.
— Може, хоч на вихідних кудись поїдемо? Соломія просила до твоєї мами на дачу.
— У вихідні теж працюю. Вибач, Марю, такий час. Потім відпочинемо.
«Потім» так і не наступило. Маріна звикла вечеряти сама, колискати Соломію сама, дивитися телевізор сама. Часом їй здавалося, що вона вдова, а не дружина.
Подруги співчували.
— Чоловіки тепер усі такі, — казала Леся, коли зустрічалися в кафе. — Робота, робота. Зате гроші приносять.
— Гроші приносять, — погоджувалася Маріна, — але я в тому толк? Живемо як сусіди по комуналці.
— А ти не думала, що в нього хтось є? — обережно запитала Орися.
— Думала.
І тепер, коли весільні квіти вже зів’яли, а перші зірки зазирають у вікна, Марія дивиться у люблячі очі Сергія і відчуває, як солодке спокоївчає її серце, знаючи, що кожен новий день даруватиме їм теплий ранок повний надій та простого щастя. Сонце схоже на їхнє спільне завтра.
