— Ну що, доню, подумали? Я учора таку «Шкоду» бачила! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього-то триста тисяч гривень, — голос Тетяни Степанівни звучав зі штучною легкістю, але за цим ховався тиск.
— Мам… — Наталка зітхнула й закрила ноутбук. — Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка часто хворіє. Звідки я тобі триста тисяч візьму? Подивись щось простіше.
З дитячої кімнати лунали сміх. Андрій возився із Софійкою: та вперто не хотіла одягати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма. За десять хвилин Наталка мала йти на роботу. А ця історія з машиною знову з’явилася невчасно.
— То візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, присунувши до себе вазочку з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, добрі зарплати. Я ж не на похорон прошу, а на корисну річ.
Наталка різко повернулася до матері, вже стискаючи кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас і так іпотека.
Тетяна фукнула, схрестила руки й відвернулася.
— Угу. У батьків Андрія є машина, а я, мабуть, як завжди, десь на задвірках.
Тут Наталку пройняло.
— У батьків Андрія є машина, бо вони її самі купили. Продали стару, відклали. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Шкоду» за триста тисяч тобі подавай.
— А чому, по-твоєму, я тільки зараз права отримала?! — спалахувала Тетяна. — Бо тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені одразу відмовляють.
Наталка глянула на Андрія. Той допомагав доньці взутися й виглядав втомленим і бентежним. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснутих губах було ясно: йому вже все це набридло.
— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не чудовиська. Але у нас немає золотої карти, — обурення в голосі Наталки змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на сє…
Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби тільки зараз згадала, що в неї гіпертонія.
— Ой, усе зрозуміло. То тепер ти мені кожну гривню викидатимеш?
Наталка голосно видихнула, ніби випускаючи пару. У пересохлих губах, долоні спітнілі. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо гостра. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки у поштовій скриньці.
І тут Тетяна випалила те, що остаточно добило доньку:
— А якщо я буду сидіти з Софійкою? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробиш. Тоді й кредит потягнемо.
Наталка аж завмерла на кілька секунд.
— Чекай. То ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, якщо пам’ятаю. А при погляді на «Шкоду» у тебе тиск падає, чи що?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся й умови ставиш.
Тетяна різко повернулася й пішла до дверей.
— Добре. Усе з вами зрозуміло. Живіть без мене. І не телефонуйте потім, коли знову знадобиться бабуся. Самі розбирайтеся.
Наталка не побігла за нею. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити сталось.
Андрій підійшов ближче й поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, звичайно, що так вийшло.
У хаті встановилася дивна тиша. Навіть Софійка перестала нявкати. Вона лише тривожно дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер до неї не ходитимемо?
Наталка не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, бо треба. А та тепер відмовилася бути бабусею, поки їй не куплять машину.
Минуло два місяці після тієї сварки. Всередині сім’ї вроді налагодилося. Точніше, залишалося стабільним. Софійка ходила до садка, Наталка працювала за графіком, Андрій брав підробітки й майже не бував вдома. Ніхто не говорив про Тетяну вголос, але вона все одно була непомітна: у м’яких іграшках, які колись приносила Софійці, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього родинного пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, з подивом і очікуванням. Потім — із запитаннями.
— Мамо, а бабуся що, поїхала?
— Ні, вона просто… заклопотана.
— Вона ж завжди телефонувала мені, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона про мене забула?
Наталка намагалася посміхатися, м’яко говорити щось про справи, про те, що у бабусі ремонт, телефон зламався. Але в її голосі не вистачало впевненості, а у СофійІ коли одного разу Тетяна Степанівна прийшла сама, без запрошення, принесла Софійці нову ляльку й мовчки почала ліпити вареники разом із нею, Наталка зрозуміла — найважливіше вже не слова, а ці прості, теплі моменти, які поступово зцілюють усі рани.
