Для мене народи. Ти ж знаєш, у мене не може бути дітей…
Народи дитину, для мене народи. Ти ж знаєш, у мене не може бути дітей…
Перший день занять у інституті розпочався з лекції. Олеся довго блукала коридорами, доки не знайшла потрібну аудиторію. Не встигла сісти на крайнє місце в першому ряду, як увійшов викладач. Представився та почав розповідати, чим вони займатимуться протягом року. Говорив, що в білети на іспитах увійдуть питання з лекцій. У підручниках їх нема. Порадив відвідувати лекції зараз, ніж потім перед сесією витрачати час на пошуки відповідей у інтернеті.
У цей час відчинились двері, і в аудиторію увійшла сліпучо яскрава дівчина. У залі захихикали. Викладач миттєво обернувся до неї.
— Ви на лекцію? Як вас звати? — суворо спитав він.
— Ганна Миколаївна Коваленко, — анітрохи не знітившись, жваво відповіла дівчина.
— Що ж, на перший раз пробачаю, Ганно Миколаївно. Наступного разу постарайтеся не запізнюватися. Запізнілих я не допускаю на свої лекції. — Він обернувся до затихлого залу. — Це стосується всіх! Про що ми тут говорили, повторювати не буду, спитаєте потім у когось. Сідайте. Отже…
Дівчина пройшла до першого ряду, намагаючись не гуркотіти високими підборами. Олеся посунулася, звільняючи їй місце.
— Привіт. Що він тут говорив? Лякав? — зашепотіла яскрава, схожа на жар-птицю, студентка.
— Тихо, вижене, — зашипіла на неї Олеся.
У перерві вони познайомилися. Ганна виявилася з-під Києва. Їздила до столиці щодня електричкою. Не розрахувала в перший день час і запізнилася. Олеся приїхала з Чернігова, жила в гуртожитку.
Ганна — яскрава, весела, до навчання ставилася легко, через оцінки не переживала. Дивувалася, як Олеся може цілими днями сидіти за підручниками.
— Та яка різниця, буде диплом синій чи червоний. Головне — вдало вийти заміж, гарно влаштуватися в житті, — говорила Ганна.
— Я мамі обіцяла добре вчитися. Вона виховувала мене сама. Теж вступила до інституту, закохалася, завагітніла. А хлопець, мій батько, обіцяв одружитися, та не одружився. Коли я народилася, мама кинула інститут. Вона боїться, що я можу повторити її долю. Я знаю, як їй було важко. Хочу, щоб мама мною пишалася, а не плакала.
— Ну-ну. Так і засохнеш над своїми підручниками. А коли жити? — не поступалася Ганна.
— Ось отримаю диплом і житиму, — засміялася Олеся.
Незважаючи на різне ставлення до навчання й життя, дівчата подружилися. Олеся відвідувала всі лекції, давала конспекти подрузі. Загалом допомагала Ганні в навчанні, прикривала її, коли та пропускала заняття. А Ганна бігала на танці, зустрічалася з хлопцями, ні в чому собі не відмовляла. Багато хто намагався відкрити Олесі очі на «подругу», що та використовує її.
— Ну й що? Дружба рідко буває безкорисливою. Один завжди використовує іншого, — відповідала Олеся.
На четвертому курсі Ганна закохалася й зовсім запустила навчання. Якби не Олеся, її могли виключити з інституту. На початку останнього курсу Ганна «залетіла».
— Хотіла зробити аборт потиху, та Стас дізнався, так кричав. Отже, я виходжу заміж. Ти будеш свідком на весіллі. І не сперечайся, — повідомила вона подрузі.
Перед самим Новим роком відгуляли галасливе весілля, а перед держіспитами Ганна народила хлопчика. На іспити приходила з заплутаною від втоми мовою. Викладачі з жалю ставили їй трійки.
А Олеся отримала червоний диплом і збиралася їхати додому, до Чернігова.
— Ти що? З таким дипломом тобі у Києві всі двері відчинені. Що ти в своєму Чернігові робитимеш? А я як без тебе? Я поговорю зі Стасом. У його батька своя фірма, візьме тебе на роботу.
— Мама чекає… — спробувала відмовитися Олеся.
— Нікуди твоя мама не дінеться. Вона буде тільки радіти за тебе. Заробиш грошей, наберешся досвіду. Та після Києва тебе з руками відірвуть усюди. У Стаса є друг, до речі, неодружений. Пам’ятаєш, ти обіцяла після закінчення навчання почати жити? Отже, нікуди я тебе не відпущу. Ех, якби не дитина, ми б разом запалювали…
— Не кажи так. Діти швидко ростуть, щАле долею було суджено, щоб обидві жінки — одна, що віддала дитину, і друга, що її виростила, — разом доглядали за онукою, знайшовши спокій і радість у спільному материнстві.
