Розбиті мрії: ціна любові
Багато років Оксана та Богдан мріяли про дитину, але доля була неласкава – вагітність так і не наставала. Рішення усиновити дитину прийшло саме собою, ніби останній вихід. Шлях був важким: нескінченні перевірки, документи, очікування. Оксана досі пам’ятала їхній перший візит до дитячого будинку у сусідньому місті. Дитячі очі, повні надії та страху, дивилися на них, немов благаючи забрати їх звідти. Серед них була Даринка – дванадцятирічна дівчинка з темними косами та глибокими блакитними очима, наче жива копія покійної сестри Оксани. Серце жінки стиснулося від ніжності. Богдан мріяв про сина, але Даринка відразу зачарувала обох. Вона раділа кожному їхньому приходу, тягнулася до них, як до рідних.
Дізнавшись від директора притулку, що Даринку вже п’ять разів усиновлювали і щоразу повертали, Оксана ледве стримала сльози. «Вічна дитбудинківка» – так називали дівчинку. Причини повернень були неясними, але Оксана не вникала. Її добре серце не могло змиритися з думкою, що дитину стільки разів зраджували ті, кого вона встигла полюбити. Вони з Богданом вирішили: Даринка стане їхньою донькою, і більше ніхто не посміє її кинути.
Поки чекали на затвердження документів, вони забирали Даринку додому все частіше. У їхній трикімнатній квартирі для неї приготували окрему кімнату – мрію будь-якої дитбудинківки, яка ніколи не мала власного куточка. Даринка була в захваті, а Оксана та Богдан оточували її любов’ю та турботою, намагаючись загоїти її рани. І от сталося диво: Оксана дізналася, що вагітна. Таке часто трапляється з тими, хто бере прийомну дитину. Подружжя святкувало, але від усиновлення відмовлятися не збиралося. Даринка стала частиною їхнього життя, їхньою родиною.
Опека нарешті дала дозвіл, і Даринка назавжди покинула дитячий будинок – так вони думали. Психолог радив розповісти дівчинці про майбутню сестричку, щоб підготувати її. Оксана та Богдан наважилися на розмову. Вони пояснили, що скоро у Даринки з’явиться молодша сестра, що вони любитимуть її так само сильно, що вона назавжди залишиться їхньою донькою. Але коли зайшлося про те, що кімнату доведеться ділити з малюком, коли та підросте, обличчя Даринки змінилося. Її погляд став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала і пішла, не дослухавши.
З того дня Даринка почала дивно себе вести. Щойно батьки поверталися додому, вона кидалася їх обіймати, стискаючи руки так міцно, ніби боялася, що вони зникнуть. ІнІноді вона підбігала ззаду, обхоплювала Оксану за шию з такою силою, що ледве можна було дихати, і шепотіла: «Я тебе люблю, мамо», але в її очах не було іскри тепла, лише холодна, невимовна порожнеча.
