Щоденник.
Серце, розбите надією: шлях до нового щастя
«Софіє, між нами все скінчено!» — холодно кинув Дмитро. «Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення! У тебе три дні на збори. Коли виїдеш — подзвони. Я поживу у матері, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Софіє!»
Софія мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так. Софія вела здоровий спосіб життя, під час вагітностей дбала про себе ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла…
Двері грюкнули за Дмитром, і Софія, безсила, впала на диван. Не було сил збирати речі. Куди йти? До шлюбу вона жила у тітки, але та вже померла, а квартиру продав її син. Повернутися в село Вересівку, до бабусиного дому? Чи орендувати житло? А робота? Питання навалювалися, але часу на роздуми не залишалося.
Вранці двері відчинилися, і увійшла свекруха, Галина Іванівна.
«Не спиш? Правильно, — сухо сказала вона. — Я прийшла стежити, щоб ти нічого зайвого не забрала».
«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина, — відіпхнулася Софія. — Мої речі будемо перераховувати?»
«Яка зухвала! А була такою тихенькою. Я ще після першого разу казала Дмитру, що ти не зможеш народити».
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться».
«Куди сервіз тягнеш?» — схвилювалася свекруха.
«Він мій, від тітки, пам’ять про неї».
«Без нього тут порожньо буде!»
«Це не моя турбота. Зате у вас буде онук».
«Бери тільки своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка і мікрохвильовка — подарунки колег. Машину купила до весілля. У вашого сина своя».
«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно».
«Не жалкуєш, значить? Може, ти навмисне все це робила?»
«Нісенітницю несете. Мені боляче навіть думати про це».
Софія оглянула квартиру — її речей уже не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала — статуетка собаки, пам’ять про бабусю. Всередині був тайник з сережками й перснем — не цінні, але дорогі серцю. Дмитро вважав її сміттям. Невже викинув? Софія вийшла на балкон.
«Ти що там забула? — почувся голос свекрухи. — Збирайся й гайда!»
Собака знайшлася, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимося».
Софія заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі вам співчуваємо, — сказав керівник. — Але без вас важко. Три тижні вистачить? Будьте на зв’язку, половина проектів без вас зупиниться».
«Добре, це відволіче. Дякую».
«Допомога потрібна?»
«Ні».
«Розпоряжуся щодо відпускних і премії».
«Дякую, до речі».
Софія не стала шукати квартиру — поїхала у Вересівку. Будинок бабусі пустував відтоді, як вона померла три роки тому. Матір Софія не знала — та померла при пологах. Тепер і сама Софія не могла стати матір’ю…
Година в дорозі — і вона біля дому. Старий дуб, зарослі ромашки. Востаннє вони з Дмитром були тут восени, готували шашлики. Софія заїхала у двір, ключ від комори був у хаті. Відчинивши двері, вона зупинилася. Тиша. На столі — брудні чашки, тарілки. Вона ж прибирала минулого разу! Хтось був тут.
Дві чашки, порожні пакети соку, пляшки улюбленого ігристого Дмитра. Не з осені. Значить, він приїздив. З ким?
«Неважливо», — махнула рукою Софія. Треба міняти замки. Новий початок, прибирання, гаряча ванна. Вона вирішила змити минуле.
Раптом стук у двері, потім у вікно.
«Хто там?»
