**Рожевий шарфик**
Валентина поховала чоловіка два роки тому. Він був на сімнадцять років старший за неї. А їй на момент знайомства з ним було всього двадцять дев’ять.
Вона ніколи не приваблювала уваги хлопців. Скромна, домашня, клубів та галасливих компаній уникала. У школі та інституті хлопці бачили в ній товаришку, просили списати домашні завдання чи пропущені лекції. А зустрічалися вони з гарненькими й веселими дівчатами, які не обтяжували себе мораллю.
З Євгеном Валентина познайомилася на вулиці. Стояв теплий травень, цвіла черемха, молода зелень тішила очі. Все це розквітало під щедрим ласкавим сонцем.
Вона вирішила пройтися додому пішки. Ішла, насолоджуючись погодою, прижмурюючись від сонячного блиску й посміхаючись без причини всім навколо.
Назустріч йшов він — високий, привабливий чоловік у розстібнутому чорному плащі. Порівнявшись із нею, посміхнувся і сказав:
— Гарна погода. Майже літо. А я от плащ узяв. — Голос у нього був низький, приємний.
— То зніміть його, — відповіла Валентина.
Чоловік одразу скинув плащ і перекинув через руку. Вона чомусь не пішла, стояла наче зачарована.
— Так і справді краще. А хочете морозива? — Не чекаючи відповіді, незнайомець кинувся до кіоску.
Валентина хотіла піти, але подумала — буде нечемно.
Він повернувся і простягнув їй крем-брюле у вафельній стаканчику.
— Ой, моє улюблене! — здивувалася вона. — Як ви вгадали?
— Я теж його люблю, — відповів чоловік.
Вони йшли поруч, їли морозиво й говорили про все. Додому Валентина повернулася пізніше звичайного. І ще й від вечері відмовилася. Наїлася морозива.
— Чого в тебе очі горять? — примружилася мама.
— Нічого не горять, — відповіла Валентина, несподівано почервонівши.
Наступного дня Євген подзвонив і запросив на прогулянку.
— На вулиці дощ. Ви в курсі? Я парасольку не взяла, — сумно сказала вона.
— Нічого, тоді підемо у кіно. Де ви працюєте? Я за вами заїду.
По дорозі в кіно Валентина дізналася, що його дружина померла рік тому. У неї був вадВона померла від вади серця, і лікарі забороняли їй народжувати дітей.
