Роки Ланцюга
Барік не памятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Він народився у великому виводку в бідному селі під Житомиром. Ще цуценям його долю визначив холодний ланцюг, який він ніколи не зможе зкинути.
Спочатку життя було цікавим. Він грався з братами, нюхав вологий ґрунт і гавкав на пташок. Але одного дня один із чоловіків у хаті вибрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвіря й привязав ланцюгом до колоди. З того моменту Барік став частиною господарства як стара телега або зламаний плуг. Ніхто не гладив його, не говорив ласкавого слова. Час для Баріка був лише очікуванням без надії.
Місяцями його єдиним другом був ланцюг. Він навчився не робити зайвих кроків, щоб не відчути різкий поштовх, який забирав подих. У нього не було будки він спав на землі під дощем чи снігом, а коли вітер вив, притулявся до стіни, тремтячи від холоду.
Пори року змінювалися: зими були лютими, з крижаними ночами, коли Барік прокидався, вкритий інієм. Літа справжньою пекельною спекою. Іноді дітлахи кидали в нього камінці для розваги або лякали палицею. Ніхто про нього не дбав. Його життя було колом страждань, голоду й самотності.
Їжі було мало шкірки від картоплі, огризки кісток, інколи трохи кислого борщу. Барік їв, боячись, що хтось відбере ці крихти. Вода була брудною, з іржавого відру. Він ніколи не знав смаку свіжого мяса чи радості ситого обіду. Його тіло змарніло, ребра виступали під брудною шерстю.
Його ніколи не виводили на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Бачив, як інші собаки бігають на свободі, як люди йдуть і приходять, як птахи літають. Він мріяв бігти, досліджувати, відчути ласку. Але то були лише мрії, і щоразу, коли він прокидався, ланцюг був на місці.
Остання зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, що привязав його, захворів і перестав виходити у двір. Барік днями нікого не бачив. Їжі приносили все менше. Іноді сусід кидав йому шматок чорствого хліба, але частіше лише жалісливі погляди.
Барік відчував, як життя йде. Лапи боліли, холод пронизував до кісток, а самотність ставала непідйомною. Вночі йому снилися мати, тепло братів, воля. Але на ранок він знову бачив лише бруд і тишу.
Одного дня чоловік помер. Барік здогадався, бо не чув більше його кашлю чи повільних кроків. Декілька днів у дворі ніхто не зявлявся. Барік голодав, м
