Моє життя склалось не найкращим чином. Я залишилась самотньою через чергу певних подій. Спершу я розвелась з чоловіком, який через три місяці після весілля привів в наше ліжко коханку. Я розвелась з ним. Проте по класиці жанру дізналась, що вагітна. Я не хотіла навіть бодай щось чути про свого колишнього чоловіка, тим паче говорити з ним, тому про дитину нічого не сказала.
Потім в мене були дуже важкі вагітність та пологи. Я ледь це все пережила і народила сина, але на жаль він був дуже слабким. Лікарі казали, що буде щастя, якщо він доживе до десяти-дванадцяти років. Він дожив до п’ятнадцяти… Через тиждень після святкування п’ятнадцятиліття син потрапив до лікарні і там ж помер…
На пару з ним помер і мій тато… Вийшло так, що ми в один день проводили похорони і батька і сина. Я змогла це пережити, але не мама. Вона ніби відчувала, що скоро покине наш світ, тому написала заповіт, в якому передавала мені у спадок велику трикімнатну квартиру в Києві. Після цього через півтори місяці померла і мама.
Не знаю як я взагалі змогла це пережити. Три дорогі мені людини покинули мене протягом декількох місяців. Я залишилась сама. До цього я і так була відлюдькуватою та мало спілкувалась з людьми, але тепер я перестала це робити взагалі. Лише ходила на роботу і назад.
Коли мені виповнилось п’ятдесят вісім років я вирішила купити собі ноутбук. Побалувати себе на старість, так сказати. Я попросила навчити мене користуватися ноутбуком доньку моєї найкращої подруги, яка жила по сусідству, в квартирі напроти. Дівчина мене навчила, все гарно пояснила та знайшла моїх родичів в соціальних мережах та розповіла як писати повідомлення.
Я почала спілкуватися з родичами, які не згадували про моє існування довгі роки. Коли ж вони дізнались, що я живу сама, а син і батьки померли – одразу почали приїжджати в гості, привозити гостинці та подарунки. Задобрювати, так сказати. Я одразу зрозуміла їх наміри. Але спостерігати цей цирк, як вони всяко поливали один одного лайном та розповідали які бідні, було дуже весело.
Кожен хотів, щоб я переписала на них квартиру. Але коли мені перестав цікавий цей цирк, я перестала їм писати. Але їх це не зупинило. Вони почали дзвонити мені та вже у відкриту питати чи жива я ще, як би дивно не звучало це питання, та на чию користь написала заповіт.
Я щось не сумнівалась, що вони перейдуть вже, можна сказати, в атаку. Але це було і не приємно. Тому я вирішила, що напишу заповіт на користь… доньки найкращої подруги. Ну а кому ще мені віддати квартиру? Наглим родичам, яким я стала потрібна, лише коли дізнались про можливість отримати нерухомість? Ні звісно.
Краще я зроблю такий подарунок доньці подруги, яка завжди з щирим серцем допомагала мені та ніколи не ображала. Та й вона ще зовсім юна, їй це пригодиться колись.
Таким чином я поставила на місце родичі та надіюсь, що вони не почнуть псувати дівчині життя.
