— Мамо, ти зовсім з’їхала?! Які там сва́ти?! — скрикнула Олеся в трубку, ледь не випустивши її з рук. — Я ж тобі тисячу разів казала, що ми з Артемом просто зустрічаємось!
— А що, зустрічаєтеся — то ще не поважно? — голос матері звучав рішуче й не обіцяв нічого доброго. — Олесю, тобі вже двадцять вісім! Інші дівчата в цьому віці вже чоловіків годують, а ти все ще граєшся! Його батьки — люди гідні, працьовиті, а їхня трешка на Виноградарі новий ремонт має…
— Мам! — Олеся зажмурилася, намагаючись стримати головний біль. — Послухай мене уважно. Я НЕ готова заміж. НЕ хочу обговорювати це з чужими людьми. І взагалі, треба було зі мною ПОРАДИТИСЯ!
— Пізно вже радитись, — мати аж сичала. — Я їм уже подзвонила, завтра зранку приїдуть. Артем знає, до речі. Вчора з ним говорила — згоден.
Олеся повільно опустилася на диван. Артем згоден… Ну звісно, йому ж що втрачати? Живе спокійно у батьків, на роботі буває раз на тиждень, а тут така удача — готова наречена з квартирою і стабільною зарплатою.
— Мам, а може, не треба? Скажемо, що я захворіла…
— Олесю, — голос матері раптом став м’яким, майже благальним. — Ну зрозумій, доню. Я так хочу онуків! А раптом щось станеться, а ти сама залишишся? Артем — хлопець хороший, не п’є, не курить…
— Не п’є?! — фукнула Олеся. — Та позавчора він ледь до дому доповз!
— Ну, мало яке свято було! — відразу знайшлася мама. — Гаразд, серденько, приходь завтра до десяти. Я вже курку купила, торт замовила…
Трубка стихла. Олеся ще хвилину сиділа, втупившись у стіну, потім різко схопилася й почала метушитися по кімнаті. Що робити? Вбити Артема? Маму? Чи може втекти до подруги на дачу й сидіти там аж до понеділка?
Телефон задзвонив знову.
— Олесю, це я, — голос Артема звучав провинувато. — Слухай, твоя мати мені вчора дзвонила…
— Ось же сволота! — видихнула Олеся. — Міг би попередити!
— Та я думав, жартує! Серйозно! Хто зараз через сва́тів одружується? Думав, побалакає й забуде…
— А коли зрозумів, що не жартує?
— Коли мої батьки почали торт обирати, — зізнався Артем. — Олесю, а давай зіграємо у цю гру? Посидимо, поговоримо, вони заспокоються…
— Артеме, ти розумієш, що після цього цирку мати мене заміж за тебе під конвоєм виведе? Вона вже, мабуть, сукню придивляється!
— Ну і що? — у його голосі з’явилися якісь дивні нотки. — А що, я тобі не пара?
Олеся замовкла. Ось тут і була вся проблема. Артем їй подобався, навіть дуже. Високий, гарний, добрий. Але був у ньому один недолік — він не міг приймати рішення сам. Завжди радився з мамою, навіть яку сорочку вдягнути на побачення. А тепер ось і весілля — не його ідея.
— Слухай, Артеме, — обережно почала вона. — А ти сам хочеш одружитися? На мені, маю на увазі?
— Звісно, хочу! — надто швидко відповів він. — Тобто… в принципі… ми ж добре один одного знаємо…
— Це не відповідь, — втомлено сказала Олеся. — Гаразд, побачимось завтра.
Весь вечер вона міряла то одну сукню, то іншу. Надто гарна — подумають, що згодна. Надто проста — мати читатиме нотацію про те, як треба виглядати під час серйозної розмови. У підсумку зупинилася на сірому костюмі — строго, але пристойно.
Вранці Олеся прокинулася з твердим наміром усе скасувати. Подзвонить матері, скаже, що захворіла, чи раптом викликали на роботу… Але телефон мовчав, а коли вона набрала мамин номер — ніхто не відповідав. Значить, уже на базарі, купує гостинці до столу.
О пів на десяту Олеся стояла перед батьківським будинком і не могла зібратися з духом увійти. Сусідська бабуся поливала квіти на балконі й з цікавістю позирала вниз.
— Олесю! — почулося зверху. — Заходь уже, чого стоїш?!
Мати зустріла її у святковому фартуху з таємничим виглядом.
— Ось і добре, що рано прийшла! Допоможеш стіл накрити. Дивись, яку оселедця купила, під шубою буде! І ікру взяла, правда, не червону, але теж непогана…
— Мам, — спробувала вставити слово Олеся, але мати вже тягнула її на кухню.
— А костюм у тебе гарний! Серйозний такий. Саме те, що треба! Артемовій мамі подобається, коли дівчата скромно вдягаються…
— Звідки ти знаєш, що їй подобається?
— Та ми вже знайомі! — гордо оголосила мати. — Бачилися, коли Артемові довідку в поліклініці носила. Надія Миколаївна, його мати, така приємна жінка! Ми з нею півгодини балакали, вона мені про тебе все розповіла…
— Про мене? Що саме?
— Ну що гарна, працьовита, квартира власна… Вони дуже раді, що Артем таку наречену знайшов!
Олеся відчула, як усередині все закипає. Значить, про неї вже говорять як про наречену! А її думку ніхто не питав!
— Знаєш що, мамо, — сказала Олеся, раптом усміхнувшись, — може, справді варто бути щасливою з тим, хто вже давно поряд, а не чекати якогось чарівного принца, який так і не приїде.
