Родичі з села заявились до нас у гості пятьма на цілий тиждень у нашу «однокімнатку». Зустрічала я їх вся в зелених цяточках «нібито вітрянка».
Моє суботнє ранку почалося не з кави, а з телефонного дзвінка. На екрані тривожне: «Тітка Ганна».
Галинка, зустрічай! голос у тітки такий дзвінкий, що жоден будильник йому не конкурент. Уже сіли в електричку, зранку будемо у вас! Вирішили сюрприз зробити: на Київ подивитися, вас провідати. Бо ми ж не чужі!
Я сіла на ліжку, намагаючись переварити почуте. Найстрашніше було в слові «ми».
А хто саме «ми», тітко Ганно? обережно питаю, водночас копаю чоловіка під ковдрою, щоб терміново прокинувся.
Та хто ж! Я, дядько Петро, Світлана з чоловіком і наш онук. Та не хвилюйся, ми невибагливі нам тільки переночувати, вдень по столиці будемо гуляти!
Пять людей. Плюс ми з чоловіком. В нашій однокімнатній квартирі тридцять три квадрати, де простору просто килимочок у коридорі й вузька смужка поміж диваном і телевізором.
Я мовчки відклала телефон і глянула на чоловіка. В його очах чистий жах і мрія просто зараз втекти з країни або хоча б «піти по хліб» десь на тиждень.
Добра простота гірше за крадіжку
Згадалася їхня минула гостина три роки тому. Тоді їх було «всього» троє, але для мене той тиждень досі в снах виринає. Дядько Петро курив на балконі, струшуючи попіл прямісінько у мої квіти з фразою: «Та це ж для них як добриво». Тітка Ганна навчала мене варити борщ, стоячи майже в обіймах на крихітній кухні: «Хто так ріже, покажу як треба». А ми з чоловіком спали на розкладному матраці, котрий до ранку спускався, і прокидалися майже на підлозі, доки родичі з царським виглядом займали наш диван.
А тепер їх пятеро. Світлана з чоловіком галасливі, а їхній син Петрик семирічний ураган, якому слово «не можна» особистий виклик.
Треба їм відмовити, каже чоловік, дивлячись у стелю.
Як? зітхаю я. Вони ж вже в дорозі. Куди їх розвертати? Ти ж знаєш тітку Ганну знов будуть балачки про родинні звязки, як вона мене няньчила, про нашу «столичну занадбаність». А тоді все село буде пліткувати, що я родичів не пустила, і мама буде валідол пити від сорому.
Дипломатія не працює
Сидимо на кухні, пємо каву, обговорюємо варіанти жоден не працює. Зняти їм квартиру навіть не сон, після ремонту авто в гаманці лишився вітер. Вигнати їх ніяк. Самим піти до друзів велике питання, хто схоче прийняти нас на тиждень? Не відкривати двері будуть стукати до безкінечності, ще й рятувальників викличуть.
І тут мене осінило. Треба причина, від якої самі тікатимуть.
Вітрянка, шепочу чоловікові.
Що? не зрозумів він.
Вітряна віспа. Карантин. Для дорослих жах: температура, ускладнення, шрами.
Чоловік задумався:
А якщо хворіли?
Тітка Ганна і дядько Петро точно ні, мама розповідала. Світлана незрозуміло, але ризикувати вони з дитиною не будуть.
Зелені камуфляжі
До приїзду потяга лишалося години чотири, тож ми приступили до підготовки. Я витягла з аптечки залишки зеленки.
Накладай щедро, командую, підставляючи обличчя. Лоб, щоки, шия, руки. Чим страшніше тим краще.
Чоловік, стримуючи сміх, малював мені величезні зелені цяточки. У дзеркалі на мене дивилося щось із дитячої розмальовки. Для повного ефекту я натягла розтягнутий халат, завязала шию шарфом і розпатлала волосся.
А мені що? питає чоловік.
Ти контактний. Якщо й не заразний, все одно в зоні ризику.
Розіграли сценарій: я захворіла вчора, температура під сорок, лікар заборонив виходити, лякав мутованим вірусом.
«Може, все-таки на чай?»
Дзвінок у двері, як за розкладом. За дверима шурхотіли пакети, гомоніли голоси і ниття Петрика. Я зображувала ледь не вмираючу лебідку, чоловік відчинив, перекривши прохід.
Васильку! А чого не зустрічали? дядько Петро вже пхається далі.
Стійте! різко каже чоловік. Не можна заходити. Біда у нас.
Тут зявляюся я: човгаю тапками, тримаюся за стіну, важко дихаю.
Доброго прошепотіла я. Простіть. У мене вітрянка, форма тяжка. Лікар сказав заражає навіть через вентиляцію.
На сходовій тиша. Пятеро пар очей дивляться на мої зелені цятки.
Вітрянка?! Світлана інстинктивно відступила, прикриваючи Петрика. В дорослому віці?!
Імунітет простогнала я. Температура ускладнення
Я прямо бачила, як у тітки Ганни бореться бажання пожити на халяву і страх за здоровя.
Петре, ти хворів?
Не згадаю скоріше ні дядько вже намацував кнопку ліфта.
І я не хворіла! Світлана перелякано. Мамо, поїхали у готель!
А чоловік? прищурилася тітка Ганна.
Я наступний, без надії каже чоловік. Разом спимо, питання часу.
Це подіяло. Перспектива тіснитися з хворими все вирішила.
Одужуйте, буркнув дядько Петро, притискаючи кнопку ліфта. Гостинці собі залиште, в готелі знадобляться.
Ліфт забрав їхні торби, банки та нашу проблему.
Як рукою зняло
Закрили двері і чоловік стікає по стіні, заходиться сміхом. Я дивлюсь на себе в дзеркало й у відповідь регочу.
Готель вони знайшли швидко. Гроші ж, як виявилось, у них були просто так «цікавіше»: а раптом вдасться пожити за чужий кошт?
Через кілька днів дзвонить мама:
Галя, чого мовчиш? Тітка Ганна каже, що ти вся зелена і майже вмираєш!
Уже одужую, мамо, бадьоро відповідаю. Диво сучасної медицини.
Правди я не розказувала. Хай краще думають, що в мене слабкий імунітет, ніж гірший характер.
Зеленка змилося, а ми з чоловіком удвох проспали всі вихідні в тиші, замовляли піцу і кайфували від кожного вільного сантиметра нашої маленької, але, боже, якої затишної квартири!
