Особистий щоденник, 13 січня
Куди ж мені поставити цей казан з холодцем? В холодильнику вже й місця немає, усе заставлено твоїми цими… як їх капрезе та авокадо, фу, язик зламаєш, буркотіла тітка, намагаючись втиснути величезний емальований казан на найнижчу полицю, зсуваючи акуратно розкладені контейнери.
Я, Варвара, стояла біля плити й обережно помішувала соус до печені, старанно рахуючи про себе до десяти й глибоко вдихаючи. Все тільки починалось. Гості прийшли лише двадцять хвилин тому, а вже здавалося, наче в квартирі оселився гомінкий табір, що вирішив перебрати владу й перекроїти мій лад на свій лад.
Тітко Оксано, поставте, прошу, на лоджію. Там зараз якраз мороз, засклено, з холодцем нічого не станеться, відповіла я якомога спокійніше, навіть не підвищуючи голосу. А в холодильнику заготівки до салатів, їх переморожувати не можна.
На лоджію?! невдоволено фукнула вона, кремезна жінка з хімічною завивкою, одягнена у розцяцькований халат, який привезла ще з рідного Тернополя й переодяглася прямо у передпокої. Там пил, там протяги, та й продукти на підлозі не по-людськи. Ну добре, зрушу твої банки з травою, все одно ніхто ту зелень їсти не буде. Мужикам мясо, а не силос.
Я кинула благаючий погляд у бік чоловіка. Андрій, високий і завжди спокійний, нарізав хліб і старався стати невидимим. Він добре знавтя тітку Оксану й двоюрідну сестру Марину, ту ж саму, яка зараз старанно оглядала ванну, голосно коментуючи плитку.
Андрію, допоможи тітці Оксані віднести холодець на лоджію, вимовила я ствердно. Я тумбочку спеціально звільнила і все протерла, пильності там немає.
Андрій покірно забрав казан у впертого родича й зник у коридорі. Тітка без казана одразу переключилася на мене.
Варваро, ти така бліда, мабуть, знову свої дієти?! Кістки й шкіра! От моя Маринка кров з молоком, он яка статна, аж заздрити хочеться. А ти худнеш. І ремонт у вас якийсь неприємний усе біле, усе сіре. Скучно. От, якби обої з золотистим тисненням, зараз такі гарні продаються, виглядали б по-царськи.
Мені подобається мінімалізм, тітко Оксано, відповіла я, пробуючи соус. У кожного свої смаки.
Тим часом до кухні зайшла Марина. Вона старша за мене на три роки, та поводилася так, як ніби наш розрив у віці мінімум пятнадцять років, й що вона знає життя краще за всіх. За нею бігали її два сини шестирічний Богданчик і пятирічний Олег, руки обох вже були в шоколаді.
Варя, а що у вас у ванній тільки душ? розчаровано протягнула Марина, сідаючи й закинувши одну ногу на іншу. Я думала, буде нормальна ванна. Як мені малих помити? Вони звикли плескатися.
Ой, Маринко, ми робили ремонт під себе. Ми душ любимо. А дітям під душем теж добре! Чай не немовлята вже, відповіла я, відчуваючи, як всередині росте роздратування.
Цей візит планувався давно. Я до останнього вірила, що у родичів зміняться плани. Тітка Оксана і Марина з дітьми напросилися зустрічати свята у Києві, і причиною було традиційне «потрібно рідню бачити» й «прогулятися столицею». Я, виросла у традиціях гостинності, не змогла відмовити, хоча добре памятала їхній візит три роки тому, після якого ще тиждень прала, прибирала і наводила лад.
Тоді ще жили у старій «двушці» з затертим лінолеумом. А зараз вже нарешті переїхали з Андрієм у простору трикімнатну, де нещодавно завершили дизайнерський ремонт. Це наш затишок, наша гордість, кожну деталь ми обирали й виборювали в дискусіях з майстрами.
Особливо я пишаюся спальнею. Це моє «святилище тиші». Темно-сині стіни, щільні штори, величезне ліжко з ортопедичним матрацом, за який ми віддали більше двадцяти тисяч гривень, і пухнастий килим, у який ноги просто поринають. Ми з Андрієм ще з самого початку домовились: спальня лише для нас, двері завжди закриті. Гостям просторий розкладний диван у вітальні, у крайньому випадку кушетка в кабінеті Андрія.
Мамо, я хочу пити! смикнув за рукав Марину молодший, Олег.
Ой, йди попроси у тітки Варі сік, відмахнулась Марина. Варя, налий їм щось, бо зморились з дороги.
Я взяла пакет яблучного соку, розлила по склянках.
Обережно, не пролийте нічого на підлогу, тут натуральний паркет, попередила я.
Та перестань ти так переживати за той паркет, засміялась тітка Оксана. Речі для людей, а не навпаки. Діти капнуть витреш, чого панікувати? Варя, ти якась нервова стала, зовсім уже київська пані.
Андрій повернувся з балкона і, відчувши напругу, запропонував:
А може вже до столу? Вже пята година, скоро ж Старий Новий рік зустрічати.
Обід розпочався гамірно. Хлопці бігали навколо столу, хапаючи ковбасу й сир, Марина голосно теревенила з подругою, описуючи подорож, а тітка Оксана все критикувала.
Салат з креветками? вона роздивлялась вилкою креветку. От сала й цибуля це конкретно. А це баловство, якась трава й гума. Варя, ти ще б картоплі відварила простої з кропом, а то пюре з трюфельною олією… Запах, як зіпсоване.
Це делікатес, мамо, відповіла Марина, відклавши телефон. Хоча й мені проста їжа ближча. Варя, передай грибочки. Сама закручувала чи купила?
Куплені, фермерські, вирішила я не брехати.
Ага. Лінь возитися, підсумувала тітка. Я ж свої справжні привезла зараз відкрию, скуштуєте, що таке гриби по-людськи.
Я мовчки жувала, дивлячись в тарілку. Андрій під столом накрив мою руку своєю долонею й підтримуюче стиснув. «Терпи, лише три дні», прочитала я в його погляді.
Ближче до восьмої вечора, коли перша пляшка шампанського вже спорожніла, а діти, нарешті, трохи заспокоїлись, занурившись у планшет, розмова наблизилась до ночівлі.
Ох, зморилась я з дороги, спина відвалюється, поскаржилась тітка, розтираючи поперек. Потяг трясся, як фіра, все життя з мене вибив. Лягти б, ноги витягнути…
Мамо, тобі треба відпочити, підтакнула Марина. Варя, де нам постелили?
Я пожвавішала, бо цей момент продумала заздалегідь.
Ми підготували вітальню. Там розкладний диван, дуже широкий, для двох дорослих зручно. Для Марини з дітками є кушетка в кабінеті, можна розкласти до повноцінного спальника. Якщо хочете додатково дам надувний матрац.
В кімнаті запала тиша. Тітка Оксана перестала жувати, Марина підняла брови.
Тобто диван? перепитала тітка, дивлячись на мене так, наче я сказала щось дике. Варю, ти що? У мене радикуліт, грижа! Мені не можна на дивані, зранку не піднімуся! Мені треба нормальне ліжко рівне, зручне.
Тітко Оксано, диван ортопедичний, ми спеціально для гостей вибирали: жорсткий, без стиків, почала пояснювати я.
Диван є диван! перебила тітка. Він для молодих. А я старша, хвора, мені комфорт треба. Я думала, що ви нам спальню поступите. Там, казали, у вас матрац казковий.
Я застигла. Просили багато чого, але такого прямого ультиматуму не було.
Спальню? перепитав Андрій, вже насупившись. Оксано Григорівно, спальня наша особиста кімната. Ми там спимо.
І що? невпинно парировала Марина. Ви молоді, здорові, ще пару ночей на дивані чи на матраці нічого не буде. А мамі треба зручність. Мені з дітьми в тій же кімнаті з мамою простіше хлопці вночі рухливі, зачиняється ж двері, не чутно.
Секунду, я відчула як обличчя палахкотіло. Ви пропонуєте нам з Андрієм винести себе зі своєї власної кімнати, лягти спати у вітальні, а вам залишити наше ліжко? З матрацом і всім?
Варя, нічого трагізувати, розвела руками тітка. Винести, віддати звучить, наче ми злодійки! Ми ж не назавжди, а на свята. Родичі приїхали, гості! Гостям завжди найліпше давали. Так мене мати вчила. А ти, мабуть, вже зовсім міська стала, традиції забула.
Традиції це нагодувати й напоїти, твердо сказала я. Ліжко особисте, як зубна щітка. Ми там спимо. Уступити спальню не можемо. Розраховуйте, будь ласка, на диван.
Марина різко поставила келих, скло дзенькнуло.
Варя, це серйозно? Тобі шкода для тітки й племінників ліжка? Ми їхали триста кілометрів, ще й подарунки везли, а ти нас на диван, як псів?
Чому як псів? не стримався Андрій. Диван коштує десять тисяч гривень, дуже зручний. Я сам там засинаю, коли футбол дивлюсь.
Мені ціни не треба! тітка вперлась. Тут не ціна, а повага! Твоя мама, хай царство їй небесне соромилась би, якби бачила, як ти приймаєш родичів. Егоїстка! Вся в батька свого!
Це було боляче. Моя мама, світла й слухняна, все життя терпіла витівки сестри Оксани, віддавала останні гроші, няньчила її дітей. Я памятаю, як тітка приїжджала забирала найкраще, критикувала все, а мама тоді лежала тиждень з мігренню.
Маму не чіпайте! прошипіла я. Мама була святою жінкою, яку ви експлуатували все життя. Я не мама! У мене є межі. Спальня закрита. Хто не хоче диван поруч готель, можу допомогти забронювати номер.
Готель?! Марина шоковано втратила дар мови. Ти виставляєш нас у готель? За гроші? Мам, ти чула?
Чула, дочко, чула, театрально схопилася тітка за серце. Щось мені зле стало Тиск піднявся… Води!!
Марина побігла до графина, сунула мамі таблетки. Діти притихли, розглядаючи сцену.
Так, різко вимовила Марина, коли тітка трохи пришла до тями. Або ми спимо у спальні, або зараз їдемо геть. Більше ноги тут не буде. Всій рідні розкажемо, яка ти стала столична пані. Вибирай.
Я глянула на Андрія, той мовчки підтримав мене поглядом. Видно було, що він теж втомився від нахабства, безцеремонності й того, як наш дім намагаються перетворити в гуртожиток.
Вибір дивний, Марина, спокійно відповіла я, встаючи. Я пропоную гостинність, щедрий стіл, комфортне місце для сну. Ви вимагаєте приватне ліжко з ультиматумом. Якщо головне для вас не спілкування й сімя, а саме моя кровать, то нам не по дорозі.
Ах так?! тітка Оксана зірвалась зі стільця, забувши про радикуліт. Збирайся, Марина! Діти одягай! Не будемо ми у цьому гадючнику, краще вже на вокзалі.
Мамо, ми ж уночі, поїзди не ходять! розгубилась Марина, видно, не розраховуючи, що її блеф не спрацює.
На таксі їдемо! До Ганни, на інший край Києва! У неї, може, гуртожиток і малий, зате душевна людина, останню сорочку дасть! А тут хай своїми авокадо й трюфелями давляться!
Почався гармидер. Марина зло дивилась на мене, запихаючи речі, тітка ходила квартирою, голосно жаліючись на несправедливість життя.
Поверни наші подарунки! зненацька озвалась тітка. Я ж тобі набір рушників привезла! Не заслуговуєте ви їх Ганні подарую.
Я мовчки віднесла пакет з грубими рушниками (якими не збиралася користуватись) у коридор.
Ось, візьміть. І грибочки свої не забудьте.
І заберемо! гаркнула Марина, хапаючи пакунок. І цукерки дітям, теж назад!
Андрій мовчки спостерігав цирк, прихилившись до дверей. Йому було соромно за дорослих людей.
Складалися хвилин пятнадцять. Весь час тітка Оксана не вщухала згадувала старі образи і пророкувала нам самотню старість, у якій ніхто не подасть склянки води.
Таксі викликали? запитав Андрій, коли гості взувалися.
Не треба нам ваших подачок! Самі викличемо! гаркнула Марина, тицяючи в телефон. Мамо, виходимо, машина ось-ось буде. На вулиці почекаємо.
Вони вискочили на сходову. Тітка хлопнула дверима так, що навіть поштукатурка зверху посипалась.
В квартирі запала аж дзвінка тиша. Чутно було, як гуде холодильник і цокає годинник. На столі лишився недоїдений салат із креветками, порозкидані серветки й плями соку на скатертині.
Я сіла на стілець, закрила обличчя руками, плечі затрусились.
Андрій підійшов, обійняв й поцілував у маківку.
Все, Варваро. Вони пішли.
Я підняла голову. Ніяких сліз я сміялась. То був нервовий, визвольний сміх.
Андрію, ти це чув? Краще на вокзалі, ніж у вас! Це ж справжнє щастя!
Щастя, засміявся Андрій. А холодець забули казан на лоджії лишився!
Я засміялась ще голосніше.
Холодець! Та найцінніше залишили! А Ганна, до якої вони поїхали, у гуртожитку з чоловіком-алкоголіком Ой, уявляю її радість
Це вже не наші проблеми, філософськи озвався Андрій, наливаючи собі ще шампанського. Мені було некомфортно, але коли вони зачепили твою маму Я ледве стримався. Ти молодчинка, ти дуже сильна.
Я просто дуже люблю нашу спальню, зізналась я, сьорбаючи з його келиха. Й тебе. Й наш спокій. Мені здається, це буде найкращий Новий рік удвох, їжі як для батальйону, і ніхто не бурчить про неправильний салат.
Ми взялися за прибирання. Я збирала брудний посуд, Андрій поставив у посудомийку. Атмосфера в квартирі ніби очистилася. Зникла важкість, липка отрута ревнощів і претензій.
Я підійшла до вікна. За ним падав пухнастий сніг, затираючи сліди таксі. Київ сяяв вогнями. Десь там, крізь завірюху, їхали мої родичі, везучи з собою свою образу та невдоволення. Мені було їх навіть трохи шкода з таким тягарем у душі тяжче жити, ніж спати на дивані.
Андрію! покликала я. Давай музику увімкнемо? І свічки запалимо. Сьогодні ж свято.
Обовязково, відізвався чоловік з кухні. Скоро буде гаряче таку качку вони так і не скуштували.
Через годину ми сиділи за чисто накритим столом, світили свічки, тихо грав джаз. Качка з яблуками вийшла чудова румяна, соковита.
За нас, підняв келих Андрій. За наш дім. І за те, щоб тут були лише ті, хто нас поважає.
І за межі, додала я, цокаючись. Які ми вміємо тепер відстоювати.
Пізніше, вже вночі, лежачи в своїй улюбленій спальні, на тому спірному матраці, я відчувала справжню насолоду. Тиша огортала, постіль пахла свіжістю й лавандою, а не чужими парфумами. Думала, що родичі зараз, може, туляться на підлозі в Ганни чи сидять на вокзалі, проклинаючи столичну Варю. Та це просто не боліло.
Зрозуміла: не можливо бути доброю для всіх, жертвуючи собою. І якщо ціна твого спокою ображена нахабна рідня, це достойна ціна.
Вранці мій телефон розривався від повідомлень. Писали інші родичі, вже дійшла перекручена версія, ніби я вигнала бідну Оксану босу на мороз. Я не читала нічого і нікому не відповідала. Просто перевела телефон у авіарежим, потягнулась і усміхнулась новому дню.
А холодець потім скормили дворнягам у дворі. Вони були дуже вдячні й жодного разу не скаржилися ні на кількість часнику, ні на консистенцію. Ось хто справжньо вміє цінувати доброту.
