Ну, що ви думаєте? Приїхали родичі моєї свекрухи, Тетяни Михайлівни, за два тижні до Великодня, і, схоже, не збираються їхати.
Я, Олеся, уже не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — справжній подаруночок, і, здається, вони вирішили перетворити нашу хату на власний готель. А Тетяна Михайлівна замість того, щоб їх приборкати, тільки підтакує та годує паляницями. Про мого чоловіка, Тараса, я вже мовчу — він удає, ніби це взагалі не його проблема. Ось я й вирішила вам розповісти, бо мені самій цікаво, чия витримка скоріше здасть — моя чи їхня.
Почалося все з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Тарас вирішив мене здивувати й готує сніданок? Ха, як же! Заходжу — а там ціла делегація: тітка Ганна, її чоловік Дмитро та їхня донька Соломія, усі з якогось далекого містечка, де, судячи з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій морозилці. Вони приїхали «на Великдень», але, мабуть, вирішили, що свято починається за два тижні. Тетяна Михайлівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варила їм борщ. «Олесю, це ж родина! — каже вона. — Треба зустріти як слід!» А я дивлюся на ці валізи в коридорі й розумію: це надовго.
Тітка Ганна — жінка голосна, як тракторна сирена. Вона з порогу почала розповідати, як у них у містечку все дорого, а в нас тут «столичний рай». При цьому одразу ж взялася оглядати наш будинок. «Ой, Олесю, а чого у вас фіранки такі запылені? А це що за пляма на килимі?» — питає, а саме лізе в шафу, немов перевіряє, як я білизну складаю. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже кипіла. Дмитро, її чоловік, виявився протилежністю — мовчазний, як пень. Цілими днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить «переключити на канал про рибалку». А Соломія, їхня двадцятирічна донька, живе в телефоні, але чомусь встигає з’їдати половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню, а вона допиває мій улюблений ряжанок. «Ой, я думала, це спільне!» — каже. Спільне? Так, тільки не для тебе, Соломійко!
Тетяна Михайлівна замість того, щоб натякнути родичам, що годі вже, тільки підливає оливи в вогонь. Вона щодня готує, як на весілля: борщ, вареники, деруни, паляниці. А родичі, звісно, в захваті. «Тетянко, ти ж наша годувальниця!» — муркоче тітка Ганна, а саме вимагає додачі. Я спробувала поговорити зі свекрухою, мовляв, може, годі їх так пестити? А вона тільки руками сплеснула: «Олесю, як ти можеш? Це ж родина! Вони до нас раз на сто років приїжджають!» Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сто.
Тарас, мій чоловік, у цій ситуації — просто чемпіон з нейтралітету. Я йому кажу: «Тарасе, поговори з мамою, нехай скаже їм, що час додому». А він: «Олесю, ну потерпи, вони ж гості». Гості?! У нас вже не дім, а недорогий хостел! Я навіть у ванну тепер за розкладом ходжу, бо Соломія проводить там години, роблячи селфі. А учора тітка Ганна запропонувала мені «допомогти з прибиранням» і так начистила мою улюблену пательню, що тепер на ній нічого не смажиться. «Я думала, так краще!» — каже. Краще, звісно, для смітника.
Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Ганна вже заявила, що хоче залишитися до Трійці, щоб «подивитися, як у нас шашлики готують». Дмитро мріє поїхати з Тарасом на рибалку, а Соломія просить відвезти її до ТРЦ, бо у них у містечку «немає нормальних шмоток». Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дожити до цього дня без нервового зриву?
Я вже почала вигадувати плани, як їх спровадити. Може, сказати, що в нас ремонт починається? Або що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Михайлівна, схоже, тільки рада цьому нашестю. Учора вона запропонувала влаштувати великий великодній обід і запросити ще сусідів. «Хай усі бачать, яка в нас дружня родина!» — говорить. Дружня, звісно, тільки я вже почуваюся чужою у власному домі.
Єдине, що мене рятує, — це почуття гумору. Ввечері, коли всі ляжуть, я наливаю собі чай і уявляю, як пишу книжку під назвою «Як пережити навал родичів». Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться кричати, і як не вбити свекруху за її гостинність. Але якщо серйозно, я розумію — це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки я просто рахую дні до Великодня й молюся, щоб тітка Ганна не вирішила залишитися до літа.
Цікаво, чи в когось ще такі родичі? І як ви з ними справляєтеся? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзену. Або принаймні навчуся ховати ряжанок так, щоб Соломія їх не знаходила.
