Ой, слухай, була в Оксани Степанівни така історія… Саме виймала вона з духовки яблучний пиріг, коли у двері подзвонили. Глянула на годинник девять з половиною ранку. Занадто рано для гостей.
Іду, іду! гукнула вона, витираючи руки об фартук і прямувала до дверей.
На порозі стояли Марія з чоловіком Іваном, обвішані сумками та валізами. Двоюрідна сестра виглядала зімятою й втомленою, а її чоловік невдоволено насупився.
Оксанко, рідненька! залепетала Марія, кидаючись в обійми. Ми до тебе! Ти ж не відмовиш рідній крові?
Маша? Оксана Степанівна здивовано дивилася на гостей. Що трапилося? Звідки ви?
Із Дніпра приїхали, буркнув Іван, тягнучи в передпокій величезну валізу. Довго їхали, прокляті пробки.
Заходьте, заходьте, заметушилася Оксана Степанівна. Роздягайтеся. Тільки я не розумію… Ви ж не попереджали.
Марія зняла з себе куртку і повісила на гачок.
Оксанко, розумієш, у нас така ситуація склалася. Іван з роботи звільнився, грошей зовсім немає. А тут ще й квартиру довелося продати.
Як продати? здивувалася Оксана Степанівна.
Та борги були, кредити, махнув рукою Іван. От і вирішили до тебе приїхати. Ти ж одна живеш у трикімнатній квартирі. Місця вистачить усім.
Оксана Степанівна стояла й моргала, не вірячи своїм вухам. Марія тим часом уже пройшла на кухню й принюхалася.
Ой, як смачно пахне! Пиріг, так? А ми якраз голодні. Усю дорогу нічого не їли, економили.
Сідайте за стіл, збентежено запропонувала господиня. Зараз чай поставлю.
Іван плюхнувся на стілець і оглянувся.
Непогано у тебе тут, Оксана. Ремонт свіжий, меблі пристойні. Видно, що одній живеться вільно.
У його тоні пролунала якась претензія, що кольнула Оксану Степанівну. Вона жила одна після смерті чоловіка вже вісім років, звикла до тиші й порядку. Працювала в бібліотеці, отримувала невелику зарплату, але вистачало на все необхідне.
А де ваші речі? запитала вона, наливаючи чай.
Та ось же, у передпокої, Марія кивнула на валізи. Іване, неси все в кімнату.
В яку кімнату? обережно поцікавилася Оксана Степанівна.
Ну як у яку? У будь-яку вільну. У тебе ж три кімнати.
Маш, почекай. Давай спочатку поговоримо. Я не розумію, на скільки ви приїхали?
Марія й Іван переглянулися.
Ну, доки справи наші не поліпшаться, ухильно відповіла сестра. Роботу знайдемо, на ноги встанемо.
А це коли приблизно буде?
Та хто ж знає? Іван відрізав собі грубий шматок пирога. Може, місяць, може, півроку. Залежить від обставин.
Оксана Степанівна відчула, як усередині все стискається. Вона розуміла, що відмовити рідним у скрутну хвилину незручно, але думка про те, що в її спокійному житті зявляться постійні сусіди, лякала.
Оксанко, ти ж не виженеш нас на вулицю? Марія схопила її за руку. Ми ж родина. А в родині один одному допомагають.
Звісно, не вижену, зітхнула Оксана Степанівна. Просто це так несподівано.
До вечора гості вже повністю освоїлися. Іван розвалився на дивані з пультом від телевізора й перемикав канали, голосно коментуючи те, що відбувалося на екрані. Марія копошилася на кухні, перемиваючи весь посуд і переставляючи баночки з приправами.
Оксанко, а в тебе тут порядок якийсь дивний, помітила вона, витираючи тарілку. Сіль поруч із чаєм стоїть, цукор у дальньому кутку. Я все по-нормальному розставила.
Оксана Степанівна з жахом дивилася на перестановку. Кожна річ у її домі мала своє місце, все було продумано й зручно. А тепер вона не могла знайти навіть звичайну банку з кавою.
Маш, навіщо ти все переставила? Мені було зручно.
Та годі тобі, так же неправильно було! Я в цих справах розуміюся, у мене око наметане.
Гей, жінки! гукнув із вітальні Іван. А їсти коли будемо? Я вже зголоднів.
Зараз, зараз, заметушилася Марія. Оксанко, а що в тебе є на вечерю?
Оксана Степанівна відкрила холодильник. Там лежав шматок ковбаси, трохи сиру й два яйця її звичайна скромна вечеря на кілька днів.
Трохи є, нерішуче сказала вона.
Ой, та це ж зовсім нічого! скрикнула Марія. На трьох не вистачить. Іване, бери гроші, ідемо до магазину.
Які гроші? буркнув той. У нас копійки залишилися на дорогу назад.
Усі подивилися на Оксану Степанівну. Вона зрозуміла натяк і дістала гаманець.
Візьміть, скільки треба, сказала вона, подаючи кілька купюр.
Ой, дякуй, рідненька! зраділа Марія. Ти справжня сестра! Ми тобі все повернемо, як тільки станемо на ноги.
У магазині Марія
