Ми прожили разом до срібного весілля, але я прийняла рішення, що час розлучатись. Зараз мене зрозуміють ті, хто терплять зради свого судженого, але не наважуються зруйнувати сім’ю. Діти, гроші, батьки, комфорт, «а що скажуть люди» — причин може бути багато. Але рано чи пізно терпінюю настає кінець. Я терпіла аж поки не виростуть сини, не хотіла позбавляти їх батька.
Наше сімейне життя починалось дуже гладко, одружились ми ще в університеті, спочатку дітей не було, Олег проявляв турботу і любов до мене. Ми часто заїжджали в гості до моїх батьків і вони його дуже любили.
Я мріяла народити йому дітей, думала він стане чудовим батьком. Тож через кілька років у нас з’явилось двоє чудових синів. Ну як і у всіх мене з головою накрило материнство. Мені вдавалось дбати про дітей, але не забувати про свої хобі, роботу, побут. Він завжди підтримував, ми разом поділяли і радість і горе.
Я справді кохала Олега, але з часом все змінилось. Останній десяток років він забув про сім’ю, а турбувався лише про себе. Пізно приходив додому, увесь час брехав, крутив романи на стороні – і все це про мого Олега. Коли дітям виповнилось по 18, я усвідомила, що не руйнувала залишки сім’ї лише заради них.Тому в один прекрасний момент я вирішила, що з мене досить!
Рішення розлучитись прийняла саме я, а чоловік не надто пручався, ще й зрадів. Після того як дізнався швидко пішов збирати речі і пішов до своєї нової симпатії. Коли я отримала документ про офіційне розірвання шлюбу, то нарешті заспокоїлась. Але через рік чоловік згадав про себе. Олег дуже сильно захворів, про роботу не може і йти мова, він потребує постійного догляду. Але хіба його нова молоденька краля розраховувала про це? Тому відправила його назад до мене.
Але як я могла йому відмовити? Крім мене у нього немає нікого. Я йому допомогла, буквально виходила, але не пробачила. Адже для мене зрада – це щось неприпустиме, щось на межі фантастики. Я ніколи не могла зрозуміти для чого люди зраджують? Чому чоловіки можуть захотіти піти «на ліво». Але нашим дітям його теж шкода. Їм хотілося б, щоб ми завжди були разом. Та вони забули, що скоро поїдуть вчитись в інше місто і не будуть жити з нами, а я повинна, на їхню думку, проживати з тим, кого не кохаю.Я так чекала всі ці роки того моменту, коли діти виростуть. І що тепер? Навіть якщо він зараз зміниться, я не хочу з ним жити.
Звичайно, він змінився і краще почувається, бо він нормально харчується, ходить завжди в чистому одязі, живе в родині. Діти його люблять, а що я маю робити? Я ж вирішила, що викреслюю його зі свого життя, а тепер я повинна терпіти?
Нещодавно згадувала наше знайомство, перші роки після весілля. І, чесно кажучи, я думаю, що у нього вже тоді були випадкові жінки. Просто спочатку я дуже любила його, щоб помічати такі речі, а потім була занадто зайнята нашими дітьми. Я думаю, що цей тип людей такий. Такого чоловіка змінити неможливо. Нам краще розлучитися. Але як вгамувати свою совість, яка не дозволяє кинути його зараз.
