Рік я повільно розчинялася під впливом невідомої хвороби, а вчора, у туманному сні, побачила, як моя невістка підсипає білий порошок у кришталеву цукорницю, що стоїть на столі в нашій квартирі на Подолі, Київ.
Фарфорова цукорниця з вишиванковим орнаментом, наче поливана ранковим сонцем над полем соняшників, колись була під рукою, а тепер виглядала, ніби зловісна жаба, готова сплюнути отруту.
Ще вчора я спостерігала, як Зоряна, дружина мого сина, з ангельською посмішкою підсовує білий порошок із крихітного пакетика, стискаючи його пальцями, ніби дрібні хмари вбираються в її ладонь.
Рік. Цілий рік я поступово ставала тінню: слабкість, мряка в голові, постійна нудота, яку лікарі називали «вікними змінами» та «психосоматикою». Я майже повірила їхнім словами. Але справжня причина ховали на кухонному столі, під кришкою цукорниці.
Мамо, ви знову нічого не їли? голос Зоряни розтікався, мов липка патока, обволікаючи і душачи. Вам потрібна сила. Діма так переживає.
Вона поставила переді мною тарілку з вівсянкою, у центрі якої блищала ложка цукру, наче крижаний кристал, що випливав з самої цукорниці. Крупинки танули, а холод полз по спині, мов холодний вітер над Дніпром.
Дякую, Зорно, голос мій прозвучав глухо, проте дивно твердо. Щось не хочеться.
Ну що ж, ви знову починаєте! Ми ж домовлялися, що будете слухатися. Заради Діми.
Зоряна сіла навпроти, манікюр блискучий, великі карі очі сповнені співчуття. На мить я задумалась, чи це лише хвороблива уява. Але я памятала її швидкий, скритний рух біля столу, коли думала, що я ще в ліжку. Тоді вона не посміхалася.
Зоряно, нам треба поговорити, почала я, відсовуючи тарілку.
Звісно, матусю, я вся увага, відповіла вона, погляд її став жорстким, ніби оцінювала сломані механізми.
Думаю, вам з Дімою час жити окремо. У вас ж є власна квартира, сказала вона, усмішка не зрушилася, а очі заточилися, як леза.
Як же ми вас залишимо? У вашому стані? Ви ж без нас кроку не зробите. Діма це ніколи не дозволить. Він вас надто сильно любить, наполягала вона, слово «любить» звучало, ніби тріумфальний клич.
Мій син, Діма, який бачив у Зоряні ангелаохоронця, стояв поруч, мов статуя з глини.
Я просто хочу спокою, сказала я щиро.
Це не ви говорите, а ваша хвороба, мяко відрізала вона. Ми вас піднімемо на ноги. До речі, Діма знайшов чудового нотаріуса. Ми вирішили оформити дари, щоб потім, ну ви розумієте було менше клопоту. Тільки для вашого спокою.
Вона говорила про майбутнє, про смерть, так само легко, як про купівлю хліба. Хижак, що майже загнав жертву в куток.
Я подумаю, прошепотіла я.
Вечором, коли вони з Дімою пішли в кіно, я одягла рукавички, вичерпала весь вміст цукорниці у пакет, а в сміттєвому відрі знайшла той самий крихітний пакетик, з якого Зоряна принесла порошок. Він був не порожній всередині залишилося трохи речовини. Я обережно пересипала її у скляну баночку зпід ліків і сховала.
Тепер я розуміла, що боротьба буде не про життя, а про смерть. Я вже не була слабкою я стала матірю, що захищає осліпленого сина.
Моєжиття перетворилося на шпигунський трилер. Я їла лише те, що готувала сама, замкнувшись у кухні. На всі запитання Зоряни я відповідала з посмішкою: «Вирішила сісти на дієту, доню. Лікар порадив». Таблетки я приймала лише з тих упаковок, що відкривала власноруч.
Зоряна спостерігала, її маска турботи тріскала по швах. Одного разу я помітила, як вона підмінила мої таблетки від тиску на інші, майже ідентичні.
Ой, мамо, я просто хотіла вам допомогти, розкласти по коробочках, а ви все переплутали, щебетала вона, коли я схопила її за руку.
Вечір приніс важку розмову з сином.
Мамо, що відбувається? Зоряна каже, у тебе параноя. Ти звинувачуєш її в тому, що вона плеж… Ти розумієш, як їй прикро? Вона ночами не спить, шукає найкращих лікарів, а ти
Діма, вона мене обманює.
Перестань! він підвівся. Їй було б простіше сидіти у своїй квартирі, а не возитися з тобою! Вона робить це з любові до мене! І до тебе! Чому ти не можеш просто прийняти нашу турботу?
Я дивилась на нього і розуміла: він не чує, а лише повторює її слова. Будьяка спроба відкрити йому очі сприймалась як старечий маразм.
Апогей настав, коли до дверей прийшов нотаріус без попередження.
Матусю, сюрприз! проспівала Зоряна. Це Петро Сергійович. Ми вирішили не зволікати з дарчою.
Діма стояв поруч, відводячи очі, соромязливо, але підкорядно. Вони мене обкружили. Я повільно відклала книгу.
Яке дивне збігання. Сьогодні вранці я говорила з Ігорем Матвійовичем, адвокатом, і він порекомендував в моєму стані ввімкнути диктофон під час усіх юридичних розмов. Будьякі угоди, укладені під тиском, легко оскаржуються. Я вказала на старий кнопковий телефон, червоний вогник якого миготів: запис увімкнено.
Обличчя Зоряни змінилося в один миг, усмішка сповзла, відкривши хижу гримасу.
Навіщо? прошипіла вона.
Просто для власного захисту, відповіла я, поглянувши на сина. Дімо, я нічого підписувати не буду. Петре Сергійовичу, пробачте, що відвели ваш час.
Погляд Зоряни загорівся ненавистю. Вона зрозумілась, що правила гри змінилися.
Після того випадку вона стала мовчати, але я відчувала, що це лише затишшя перед новим ударом. Коли я повернулася з поліклініки, втомлена й роздратована, двері в мою кімнату були відчинені. Звідти долинав шурхіт порваного паперу.
Зоряна сиділа на підлозі, рвала листи, фотографії, дитячі малюнки Діми усе, що складало моє життя. Вона не прибирала, а стирала моє існування.
Навіщо вам цей мотлох? кинула вона, не обертаючись. Все одно скоро не знадобиться.
У той момент у мені щось померло, а одночасно народилося крижане, тверде, мов лезо: «Досить».
Я мовчки підійшла до кухні, руки не тремтіли. Дістала баночку, насипала порошок у чашку, залила двома гарячими чашками. Повернувшись, Зоряна насторожено зиркнула.
Я принесла чай. Бачу, ви втомились.
Боїшся? посміхнулася я. І правильно.
Я набрала номер, не сина, а адвоката.
Ігоре Матвійовичу, я готова. Роблю, як ви радили, промовила я, після чого зателефонувала Дімі.
Синочку, приїжджай негайно! Зоряна заперлася в мене, кричить, що не може жити, щось випила!
Мій голос лунав надривно. Зоряна схопилася.
Що ти вигадуєш, стара відьмо?!
Вона знепритомніла! Чашка розбита! вигукнула я, кидаючи чашку на підлогу.
Зоряна застигла, дивлячись на калюжу. Вона зрозуміла, але було вже запізно. Я сіла в крісло й чекала.
Діма, блідий, як стіна, влетів у кімнату. Його очі металися між мною, Зоряною, уламками, порваними фото.
Мамо?.. Що сталося?
Вона хотіла мене отруїти! закричала Зоряна. Вона божевільна! Хоче вбити!
Це правда? голос сина тремтів.
Я підходила до нього, мовчки.
Подивись, синку. Не на мене. На підлогу. Ось твій перший букварик. Ось лист від батька з лікарні. Вона знищувала не мене, а тебе.
Діма підняв обривок, його обличчя скамяніло.
Зоряно навіщо?
Це ж мотлох! Я хотіла допомогти! вона кричала.
А це теж допомога? простягла йому баночку з порошком. Рік, Дімо. Цілий рік вона мене цим годувала.
Згадаймо, як вона «випадково» губила рецепти від хороших лікарів, як відмовляла везти мене на обстеження в інше місто. Згадаємо!
Він мовчки дивився на баночку, потім на дружину. Образа, огид і шок змінили його розуміння.
Це правда? прошепотів він.
Зоряна мовчала. Вона програла.
У двері стукнули. Не поліція, а Ігор Матвійович з двома кремезними людьми, а за ними слідчі, які він викликав заздалегідь.
Я адвокат Анни Вікторівни, представився він. Прошу зафіксувати спробу отруєння та можливе шахрайство. Є підстави вважати, що громадянка Зоряна систематично шкодила здоровю моєї підзащитної з метою заволодіння майном. Прошу вилучити баночку та зразки з підлоги.
Зоряна впала на підлогу, не від жалю, а від краху.
Ми з Дімою залишилися одні. Він опустився на коліна, збираючи уламки, плечі його тремтіли. Я не заспокоювала його, лише сиділа поруч і допомагала. Ми обоє заплатили високу ціну за прозріння, але лише так можна вирватись з солодкої, смертельної млі.
Минуло три роки. Іноді здається, ніби ця жахлива історія трапилась не зі мною, а з кимось іншим. Я дивлюсь у дзеркало й бачю не змучену тінь, а сильну жінку з ясним поглядом.
Здоровя повернулося поступово, а разом із ним спокій душі, найцінніший. Зоряна отримала реальний термін за замах на вбивство з корисливих мотивів.
Діма довго ходив, ніби роздавлений тягарем зради. Ми говорили багато, інколи зі сльозами. Він просив пробачення, що не бачив, не чув, не вірив. Я не тримала зла. Він був жертвою, як і я його вдарили не отрутою, а в саме серце.
Цей шрам залишився з ним назавжди, але зробив його зрілішим, мудрішим, уважнішим. Рік тому він привів до мене Катю тиху, щиру дівчину з теплими очима.
Я дивилась на неї з тривогою, несвідомо шукаючи фальш, а її не було. Катя не намагалася сподобатися, не прикидалася. Вона просто була. Приносила улюблені книжки, мовчки сідала поруч, і ми дивилися у вікно це мовчання було теплим.
Сьогодні неділя. Квартира пахне печеними яблуками і корицею Катя готує шарлотку за моїм рецептом.
Анно Вікторівно, подивіться, пиріг піднявся? чую її голос.
Захожу до кухні вона з Дімою стоять біля духовки. Він обіймає її за плечі, і вони дивляться на пиріг, ніби на диво. Їхнє щастя не показне, воно справжнє, наповнене довірою.
Піднявся, доню, ще й як, усміхаюсь. Головне не відкривати духовку завчасно.
Я памятаю, казали, він примхливий.
Вона памятає. Вона чує. Для неї мій досвід не сміття, а цінність.
Сідаємо пити чай. Діма ставить на стіл нову цукорницю просту, білу. Я спокійно кладу ложку цукру в чашку. Страх зник. Залишилось лише розуміння, до чого можуть бути здатні люди. Разом з ним прийшло й інше знання, як виглядає справжнє тепло.
Мамо, ми тут подумали, кажеІ коли останній промінчик сонця пройшов крізь вікно, я зрозуміла, що справжнє піднесення це не лише під час випікання, а й тихе, незламне спільне дихання нашого серця.
