А ми з Яремою тут подумали, прогреміла в телефоні Олеся, сестра чоловіка, голос її звучав, як гудіння дротів у полі гучно й безапеляційно. Чого ваша дача зимою порожньою стоїть? Ми на різдвяні канікули з дітлахами приїдемо, ковзанка поряд, баню піддамо. Ти ж, Ганю, вічно на бухгалтерії сидиш, а Остапові відпочинок треба, але тягне відоспатися, з нами не хоче. Тож ключі давай, ми завтра зранку заїдемо.
Ганна, стоячи на кухні з мокрою тарілкою й рушником у руках, на мить застигла, немов їй телефонував вітер з крижаного степу. Їй навіть довелося відсунути телефон від вуха, аби не оглухнути. Її завжди дивувала нахабність Олесиного роду; часом здавалось, вона народилася в кошмарі, де роль «господаря дому» в тебе лише символічна. Та цього разу тиск і навязливість сягнули апофеозу абсурду.
Зачекай, Олесю, обережно сказала вона, збираючи останні крихти спокою, наче їх можна було знайти поміж шибок на підвіконні. А з ким ти вирішила? Дача наш з Остапом дім, не база для всіх знайомих. До того ж, ми теж туди збирались.
Та годі, відмахнулася Олеся, і в трубці чути було, як вона хрумтить, Васько (їхній старший син) казав, що ви сидітимете вдома, перед телевізором. Місця там вдосталь, два поверхи. Тобі ж усе одно з книжками нудно. Ми з друзями гамірно, зате весело проведемо. Не заважатимемо!
Кров прилила до лиця Ганни, як малиновий компот через край. В уяві ожила картина: Олеся з чоловіком Яремою, гучним любителем шансону й горілки, їхні підлітки з невгамовною енергією та незнанням слова можна?, й нещасна дача, де Ганна залишила всі свої гривні й шматок душі за останні пять років.
Не дам ключі, твердо сказала вона. Дача ще не готова приймати гостей. Там треба знати, як запускати опалення, септик капризний. І взагалі, я не хочу, щоби там блукала чужа компанія.
Чужа?! вищирилася телефонна тінь Олесі. Я ж сестра чоловіка твого, Василь і Марічка племінники! Ти що зовсім одичала з рахунків і квитанцій не вилазиш? Мамі подзвоню, вона таке не пропустить!
Гудки в трубці були схожі на селянські сокири, що рубають городину. Ганна опустила телефон, а руки її затремтіли, ніби у вітряному сні. Вона вже знала це тільки початок: скоро буде артилерія у вигляді тещі, Марії Михайлівни, і почнеться облога за всіма канонами галасливого села.
Остап зайшов на кухню з покірною посмішкою чоловіка, який усе чув, але вирішив просидіти в кімнаті, поки грім не вляжеться.
Ганусю, нащо ти так різко? обережно торкнувся плеча. Олеся, звісно, зухвала, та вони ж родина, образяться.
Ганна зняла його руку, поглянула прямо в очі там жеврів сум, перемішаний із рішучістю.
Ти памятаєш минуле літо? тихо спитала.
Остап стиснув губи, ніби в зубі засів льодяник.
Ну, було…
Було? Ганна підняла голос. Прийшли на два дні шашлички посмажити, а весь садок перетворили на руїну: яблуня татова зламана, килим прожаривали вітром і вугіллям, у ванні гори немитого посуду, бо у мене ж манікюр, а у тебе посудомийка, яку ще й забили недоїдками! Біла ваза розбита, піони витоптані…
Ну, діти ж, скошено відповів Остап, розглядаючи малюнок на підлозі.
Діти? Васькові пятнадцять, Марічці тринадцять. Не малюки, що в піску граються. Вони мені у бані зробили по-чорному, забули заслінку! Ми ледь не задихнулись! А ти хочеш туди їх самих, взимку?
Гена сказав, що
Він стежить тільки за пляшкою! Ганна відвернулася до вікна. Все. Це наш з тобою дім, Остапе. Я поклала туди всі заощадження з продажу бабусиної квартири. Я знаю кожен гвіздок. І не дам зробити з нього свинарник.
Вечір завис, як крижаний туман поміж стінами. Остап бездумно вмикав телевізор, а Ганна сиділа на кухні з холодним чаєм, ніби то був дзеркальний лід її мрій. Перед очима як вони будували цю дачу, як Ганна шкурила колоди, носила глиняну плитку, шила фіранки зі старих маминих запасів То був не просто дім то її скарб, молитва від усього міського гуркоту. Для Олесиного роду то тільки безкоштовна база відпочинку.
Наступного ранку задзвонив дзвінок. У дверях Марія Михайлівна, свекруха, в велюровому береті й з червоними вустами, наче на ярмарок зібралась, а з торби її визирала замерзла таранька.
Відчиняй, Ганю! Говорити будемо! не дослухавшись привітань.
Вона влилась, як караван через ворота, одразу зайнявши пів коридору. Остап вистрибнув з кімнати, винуватий і радий одночасно:
Мамо! А ви що так без попередження?
А якщо до сина, то теж записуватись? пирхнула Марія Михайлівна. Хапайте чайник, беріть пустирник серце коле від вашого бездушшя.
На кухні свекруха розташувалась, немов командир корабля. Ганна мовчки розклала чашки, порізала кекс із маком. Вона знала зараз почнеться.
Розкажи-но, невістко, чим тобі Олеся не догодила? почала Марія Михайлівна, хльобаючи чай. Ти ж знаєш: у них ремонт пятий рік, дітям дихати нічим, а ви сміялись би ваш маєток пустує. Чи шкода?
Маріє Михайлівно, подивилась прямо у очі, по-перше, це не палац, а простий дім, який потребує догляду. По-друге, ремонт Олесі не мій клопіт. І, по-третє, минулого разу я до сьогодні не можу витрусити тютюн із фіранок, просила ж не палити.
То провітриш, змахнула свекруха. Треба про людей, а не про речі думати! Ви з Остапом розжиріли. У гроб із собою не забереш!
Мамо, Остап пробився крізь бурю маминої критики, Ганна справді душу вклала
Мовчи! пригальмувала його. Ти слухаєш цю жінку, а сестра на вулиці мерзне? У Яреми іменини, ювілей! Вже запросили гостей, сало купили, а ти ніби бідний! Сором!
Це не мої проблеми, що вирішили святкувати в чужій хаті без попередження, посміхнулась Ганна, це називається невихованість.
Свекруха почервоніла, мов буряк. Не звикла, що їй хтось перечить. Ой, зрадниця заволала, якщо не дасте ключі, я перестану з вами говорити і взагалі, прокляну цей будинок. Ноги моєї там не буде!
Вашої ноги й так там не бувало грядки не любите, не втрималась Ганна.
Марія Михайлівна встала, стілець стукнув об підлогу.
Дай ключі! Я віднесу Олесі!
Остап зиркнув на дружину, розгублений.
Ганю, ти ж не віддаси? тихо, через годину.
Не віддам. І, більше того, ми завтра їдемо туди.
Але ж ти звіти планувала?
Плани змінились. Якщо не займемо дім, вони влізуть. Я знаю Олесю може й у вікно полізти.
Це війна…
Це захист нашого дому. Збирай речі.
Їхали затемна, крізь сонні вулиці Києва, вкриті святковими гірляндами та місячними ліхтарями, що виглядали як замерзлі сльози на проводах. Їхній шлях вів у білий сон: засніжений дім в конотопських лісах, деревяний з голубими віконницями. Дорога брала годину, але часовий простір повертав їх у казку дитинства.
Розтопили піч, піднялись теплі підлоги, в домі запахло хвоєю, свіжими пампушками й мандаринами. Напруження повільно розбавлялося затишком. Остап пішов чистити двір, махав лопатою, ніби тікав від думок.
І тут як грім посеред сінокосу: сигнал у воротах.
Дві автівки. Стара оранжева Таврія Яреми, попереду джип ще когось Висипає юрба: Олеся, Ярема, діти, якась пара з вівчаркою без нашийника, і Марія Михайлівна сверху, ніби київська каштанова королева.
Остап застиг із лопатою.
Гей, господарі! Ми приїхали! прокричав Ярема, його бас гойдав тишу.
Ганна в валянках, у старій куртці на ґанок. Остап стоїть біля хвіртки, не знімає засув.
Відмикай, замерзли! крикнула Олеся. Ганю, сюрприз! Раз тут ще краще! Разом різдво зустрінемо!
Ганна поклала руку чоловікові на плече й промовила гучно:
Ми гостей не чекали.
Ну що ж ти, як та місяцева жаба ломишся, рукою махнув Ярема, одразу чути було перегар. Мясо привезли, варенуху пляшку! Ось Толик із жоною, ще й пса він добрий, не кусається!
Пса? Ганна бачить вівчарка вже нюхає її кущі чорнобривців, ті, що вона в жовтні дощем прикривала. Відведіть від грядок!
Та це ж просто кущ! заіржала Олеся. Відмикай, діти в туалет хочуть!
Туалет на заправці, пять кілометрів, твердо сказала Ганна. Вчора сказала: дача зайнята. Місця нема тут не для орди.
Мовчанка. Родина переварювала сюрреалістичний абсурд. Упевненість якщо вже приїхати з мамою, то відмови бути не може. Такий їхній сімейний метод тиску.
Не пустиш? у голосі Марії Михайлівни кипить лють. Матір на морозі? Остапе!
Остап оглянув натовп і дружину, в його очах металась буря.
Ганю, ну як так вони ж сюди вже
Остапе, якщо відчиниш хвіртку тут через годину буде гамір, пес перекопає грядки, діти рознесуть дім, Олеся читатиме нотації, Ярема палитиме в хаті. І ні про який спокій не мрій. Ти вибирай: святкування тут, чи разом зі мною.
Остап бачив Ярема вже ногою гупає по колесу, Олеся кричить про бездушну свиню, діти сніжки кидають у вікна. Марія Михайлівна театрально зітхає, тримається за серце.
І щось у ньому змінилося.
Мамо, Олесю, тихо, але твердо, ми попереджали. Ключі не дамо. Гостей не чекаємо.
Що?! заголосили всі.
Це і мій дім. Я не хочу балагану. Розїдьтесь.
Та я… Ярема вже простягає руку до засова.
Йди, Остап стискає лопату, я викличу поліцію. Посторонні.
Посторонні?! задихається Марія Михайлівна. Прокляну вас, изгой! І цю твою відьму теж!
Поїхали! смикає чоловіка Олеся. Вони божевільні! До Толі на дачу поїдемо, у нього недобудова зате люди!
Правильно! погоджується Толік, явно не радий. Буржуйка є
Машини врізаються колесами в сніг, розвертаються і зникають. Олеся з вікна показує Ганні фігуру. Марія Михайлівна з камяним поглядом дивиться у далеч.
Тиша. На укритті чорнобривців золота пляма, слідами пса.
Остап опустився на сходи.
Я матір прогнав у голосі біль.
Ганна сіла поруч, обійняла.
Ти не прогнав, ти вперше захистив нашу родину. Не їхній клан. Можливо, вони не простять, ну і що? Зате буде кордон. І повага.
Думаєш?
Знаю. А ні спокійніше жити. Ходімо в хату, сварюсь глінтвейн.
Вони закрили двері, відгородилися шторами від скаженого світу. Вечір біля каміну був наповнений тишею взаєморозуміння, де слова не потрібні.
Три дні немов сон у пухкій перині: ліс, мясо на вогні лише для себе, баня, книги. Телефони мовчали родичі оголосили бойкот.
Третього січня Олеся надіслала фото якась розвалюха, брудний стіл, пяні обличчя. А ми й без вас гульнемо! Заcтріться!. Ганна глянула, перевела погляд на Остапа він спав у кріслі, з книжкою на грудях.
Нема чому заздрити, прошепотіла й видалила повідомлення.
За тиждень у місто повернулась тиша. Марія Михайлівна подзвонила сама Треба до лікаря, про дачу ані слова. Межу встановлено. Тепер же дрібні перестрілки, але фортеця неприступна.
Ганна зрозуміла найважливіше: іноді треба бути поганою для всіх, щоб залишитися хорошою для себе і зберегти родину. А ключі від дачі тепер у сейфі. На всяк випадок.
