Анастасія знову оглянула ізбу. Всього було на місці, наче добре, тільки дитки вже наряжені, банти на плечах. Федір обличчя митий, дівчинки в свитках, як на свято. Марта Павлівна на дивані сидить на жаль, і вона готова до зустрічі. Вчора Олексій зв’язався, казав, що приїхав сьогодні, але не один, з побаченням.
А як-же Анастасія бігла з сільради, де вона телефон виходила, додому! Яка дрібниця місяць не бачилась з мужем. Він став на заробітки в місто, та й звалився.
«Олен, а чи це ж хатинка?» зойкнула Анастасія й замовкла, коли згадала, що в хаті ніби-то по-новому…
«Оле, не роздрами, як будто вже заново народилась! Видно ж, вікно замінити, дівчинки в цій із захід, а й грошей у селі ніби-то немає.» відповів він, взявши в руки та порадив їй бути приголомшеною.
«Оле, я все розумію, тільки що-то незвично… Я ж із тобою виїхала б.»
«Та та чи ти ж сума дім від’їхати? Я сам то менш витратити!» він навіть трохи злявся, коли жінка в блискавиці відхилилася від нього, але Анастасія розуміла треба було відпустити.
Місяць пройшов, і видимо, з першого транше від Оленка прийшла. Анастасія взяла своє найкраще плаття, щоб всі почули про них, бо вона знала, що баби про неї йдуть про кого, хіба про неї! Мовляв, Оленка її в місто відкалач, дівок породила. А тепер така пародія! І на пошті вона ж, коли баби за пенсіями збирались, залишилась, щоб колись слухали її. І слухали, які-то вдихи й завистливі погляди!
А вчора Оленок додзвонився. Що це за побачення, яке він несеть… Але, навіть якщо і побачення, головне зявився! Очі не наспівав, серце поштовхнуло в грудях. Вона навіть баню розтопила, щоб Оленка там зранку відпочив.
Марта Павлівна, багато не розуміючи, дивилася на жону:
«Чи ти, Анастасіє, як божевільна? А чи не відсього це вік… Відкінчився?»
«Мамо, тільки не вигулювати тут, іти додому, поговоримо.»
Та Анастасія стояла й думала про себе: чи не так її тато із річки не витяг… Але мила підругете. Вийшла вони в сад, але діти двері відкриті, жах, на заборах глядять інтерес більше, ніж від самого Яна.
І вони вийшли. Оленок, що більш не відбивався, поруч ще й хлоп’я ох, місяць не віддякує! Червоне, тощі, волосся довгі, жіночні вона намертво стерта, жовтий човнів. І хлоп’я так, з прикрим поглядом:
«Здравствуй, Анастасіє.»
А як Анастасія промовичить: «Олен, а що це…?» вона почула, що серце відкинуло осторонь.
«Він не від мене, Анастасіє. Я з цією Антониною одружуються!»
Марта Павлівна вирішила, що треба назавжди виріше.
«Ні патрі кути, як приїхав так і роби!»
Та вже Анастасія й блакитніє, думка мчить, а Олен не коня.
«Мамо, ти ще і між нами?»
«Ніхто не твой чоловік!»
Закрилася Павлівна, але вже люди й зворот навколо:
«Чий ти, мовляв, син! То вона що, візьми й замахай!»
А Олен сам в двір то не зрозумів, хто його пришив, Антонина всіма силами дотягала до радикальних вирішень.
«Оле, то мій буде дім продати, чи ще що?»
Коли вони постраждали то гинула Анастасія. Ось те саме його дім, подарунок до весілля від матері. Великий, чудовий. Проте… Тепер він із непроглядним каблуком у чужому бездумному селі.
Після такої сцени в хаті лише Анастасія повелася, а Олен із Антониною так і забігли щоб лишити її на самотину.
В серці вона мовила: «Мені не зарадити…», а тільки непростий запах начистоту другого дня.
У селі діти кинулись до неї думали, що мати з гіперактивною хворобою. А вона, як вітру в віках, плакала, кричала, навіть думати не могла про життя. Що їй іще мучитись?
Кілька днів минуло, як-ліжачи, але вже через тиждень по селі з’явилася машина. Якась то колись! З неї вийшло двоє, один уже не молодий, другий тихий кур’япник.
«Ми йдемо забрати дім. У вас тут на Анастасію Іванівна?»
«Я-а?»
«Дом, який був у них Оленка, проданий. Ось документи. Завтра новий господар їздитиме із родиною.»
Уже галерка йшла, але люди не дозволяли зняти кепку.
«Що він знову забув приїхати? Мати-ж в нього не має, діти на вулиці!»
«Та вивозіть!» закричали старші.
Але вони просто веселилися така вже дурна розстрель розуміти. Уже й міліція подивилася, і пояснив вони, що все формально. Ще й папери в руках у них.
Там зібралась практично вся селішна комітет. Анастасія сиділа поруч із дітьми, Марта Павлівна давала спокій, але діти не розуміли, чи зникне вони з дому, чи сядуть на вулиці.
Міліція промовчала, подумавши:
«Анастасіє… Усе щонайважливіше за законом, Олен продав дім. У вас може і в суд подавати…»
Але до нього підійшов муж із документами, вимушений віддавати їм, щоб все було на їхних правилах.
«Завтра дім вільний, і тут писано, яка меблі лишити. Не все, але щось.»
Анастасія тримала аркушок, але серце билося, як в пастку. Марта Павлівна пристала до неї, дала руку:
«Йди купи до мене! У мене один кімнат, а дім великий. Хіба чогоще не станеться добре?»
Ніхто не сперечався, і люди помагали перетягнути речі. Ніби повітря замре ні слова.
Підснігували літа, вже через три місяці Анастасія дивилася, як вони радіють: дівчинки виросли, одержали з грамотами, які містили слово «молодці». Марта Павлівна й Анастасія стали як родичі, жили в один кімнат, як коти з мишем.
Федір якось біг на кільце:
«Мамо! Там… Там папа приїхав!»
Анастасія почула відчуття, що в неї серце вискочить з грудей.
«Як папа?»
«Так! Папа. З чудовим чемоданом!»
Вона повернулася до старих і дітей серце тріснуло.
«От-O, Олен, він…» він повідомив все. Події відбулися через те, що Антонина подала на собі, та й мати його вже стара. І він постів, щоб дому замість відмовляти серце. Він зрозумів, що вже не можуть бути з ними.
«Ти, Анастасіє, чи не рада побачити батька дітей?»
«Оленію, чи вже не сісти мені на стол, теплій тік, мабуть?» вона не поклала руки, а застала його тримати вил.
І як було! Він в чужому краю серед людей потім спробував найти стабільність, але все не сходилося. І тепер він явився, мабуть, щоб визнати вибір. Але Анастасія ж зустріла його як застібку з вилами.
«Душе, я тут не з тобою. Походжеш! Походжеш!»
Він втек, поки що, але човнів на шпильках додуматися швидко не втекав. Люди задоволені. Анастасія ж оберталась, обійняла дітей і старших, і вже їх приводила до хати:
«Anonymous!»
