І в смутку, і в радості
Антоніна залишилась вдовою рано, у віці сорока двох років. На той час її донька, Лілея, вже вийшла заміж за гарного хлопця з сусіднього села й поїхала з ним у далекі краї, на Донбас, «заробляти довгі гривні».
Іноді Лілея телефонувала матері, лагідно просила не журитися, запевняла: у неї все добре друзі, робота, чоловікові родичі привітні. В ці миті Антоніна чітко відчувала донька віддалилася від неї, мов би відрізаний кавалок хліба.
У селі Антоніні не стало роботи, єдину школу, де вона допомагала кухарям, закрили.
Опинившись без праці, Антоніна не втратила духу, почала їздити автобусом у сусіднє село, де двічі на тиждень продавала молоко і сир своїм постійним покупцям.
Виручених гривень вистачало ледь-ледь на хазяйство, та й скаржитися Антоніні не було за що: жила сама, харчувалася тим же молоком, сиром і городиною.
Їй не було коли думати про самотність: у дворі кипіло життя повно курей, гусей, качок, у стайні стояла Милка-коровка, а під ногами крутився кіт Вишень. Поки всім догодиш, нагодуєш, прибираєш і день проминув.
Щодня за обідом, Антоніна йшла до вікна, де стояв старий стільчик, сідала та милувалася природою.
Ось там, у далині, витончені, спокійні берізки вигравали на тлі чистого неба.
За тими берізками із землі бив крижаний струмок, вода з якого збиралася в невеличке озерце чиста, смачна, джерельна.
Цей дивовижний куточок не залишився непоміченим. Одного разу Антоніна прокинулася від галасу техніки під її двором.
Вона позіхнула, накинула на плечі старенький фланелевий халат, що дістався від мами, і вийшла на ґанок.
Вишикувалась невелика купка людей з діловим виглядом. Антоніна підійшла до одного з них, статечного чоловіка в модному пальті:
Доброго ранку, а що тут діється?
Він повернувся й примружено глянув на її господу:
Ви тут живете? Я нещодавно викупив тут участок, планую хату будувати. Значить сусідами будемо.
Отож сусідами?
Антоніна повернулася додому, задумалася. Вирішила відкритись подробицями, тому хутко вдяглася й рушила до магазину.
Там господарювала говірка Ганна, яка була в курсі всіх новин. Вона розповіла, що той кусок землі поруч купив багатий підприємець.
Хату зводить не для себе, а для брата-двійника. Тим щось із здоровям, лікарі сказали до природи ближче перебратись. А в нас, самі знаєте, і повітря чисте, і джерел чудодійних повно.
То кажеш, підприємець може, і магазин який відкриє, людям робота буде, замріяно сказала Антоніна.
Ой, Тоню, це вже ти перебільшуєш, посміхнулася Ганна.
Вийшовши з магазину, Тоня ледь не зіткнулась із Василем водієм «хлібовоза». Він саме заносив у магазин піддон із гарячим хлібом.
Привіт, допоможи двері підтримати, озвався він.
Привіт, Василю, усміхнулась Тоня й відкрила двері.
Василь зупинився і хитро глянув:
Куди поспішаєш? Візьми-но батон щойно із печі.
Антоніна зніяковіла й взяла хлібину, гукнувши:
Ганю, запиши мені батон на борг, розрахуюсь згодом!
Тоні справді було незручно: Василь вже кілька років доглядав за нею, хоча вона старанно уникала чоловіка.
Василь був молодший на шість років. Люди шепотіли: «Стара ти для нього!» тому Антоніна і не дозволяла собі навіть думати про щось більше.
Василь одружуватись не поспішав. Зірко поглядав на Тоню, шкода вона всі його спроби зближуватися обривала.
Він лише зітхав і дивився здалеку
***
Будівництво не затягували.
Як лише посеред лугу виріс солідний особняк і заіскрилися у вікнах світла, Антоніна пішла знайомитись.
Вона постукала в новенькі двері й, зайшовши в дім, гукнула:
Сусіди, доброго дня!
Вразило ароматом свіжого дерева й фарби. Антоніна стояла на порозі з яблучним пирогом у руках.
Із-за арки визирнули двоє чоловіків і ще жінки у робочих комбінезонах.
Вам кого?
Я тутешня, живаю поруч. Ось пиріг спекла подумала, й вам шматочок занесу.
Дякуємо, чемно відповіла одна з жінок, узяла пиріг.
А може у вас, часом, робота є? Малярка я добра, шпалери, побілку, можу допомогти Немає?
Робітник похитав головою:
Немає, нас тут бригада з міста приїхала. До власника звертайтесь, за пару днів приїде.
Гаразд, тоді я піду.
Підзаробити не вдалося.
Антоніна махнула додому, замислилася про свою бідну хату що вже дихала на ладан, заросла мохом.
А ще більше жалю їй давав байдужий новий сусід: раніш, бувало, новосели знайомилися в перший день з усіма. А тут ні разу не підійшов і не заглянув. Дивак якийсь.
***
Та незабаром усе змінилося.
Спершу в сусідському домі повісили на ялинку яскраві вогники. Потім заїхали нові мешканці.
Антоніна, затаївшись за фіранкою, бачила, як у двір заходять машини з меблями, ящиками.
З одної машини вийшла дівчина в білій шубці впевнено ступила до хати.
«Красуня справжня!» подумала Тоня. «Мабуть, якась пані з міста. Хто ще може приїхати в таку маєтність?»
Брата господаря, про якого казала Ганя, Антоніна так і не побачила, як не чатувала біля вікна.
Стриманою була й сусідка: раз на тиждень у магазин, і тільки кивне, ледь усміхнеться, а то й просто сухо «Доброго дня» скаже й піде собі.
Антоніна засмучувалась: «Дивна пані, горда дуже чи що, не достойна спілкування з такою, як я…»
Рік минув. Антоніна змирилася, не намагалася більше перемовлятися чи навідуватися до сусідів. Раз на тиждень відвідував їх якийсь пан на дорогій машині, заносив пакунки.
Одного разу все ж таки сталося неймовірне.
У двері постукала сусідка. Прямо:
Бачу, у вас є корова, господарство. Може, продасте трохи мяса? Заплачу. І ще радо куплю вершків, масла, городини.
Звісно, зраділа Антоніна й запросила присісти, полізла у припаси.
У магазині мясо не те й сметана теж, пояснювалася гостя.
Тоня дістала пакет яловичини:
Мясо свіже, варити півтори години, більше не треба.
Так довго?
Та буває й довше. Не розумієш у мясі? Не біда, я підкажу.
А якщо я просто хочу посмажити і не вмію? Страшенно боюся все спалити. Не могли б ви приготувати а я заберу?
Антоніна подивилася на молоду сусідку. Ручки тонкі, з манікюром, личко доглянуте.
Готувати взагалі вмієте?
Дівчина знизала плечима:
Зовсім ні.
Як вас звати?
Ольга. А вас?
Антоніна. Можете Тонею кликати. Можу варити й смажити для вас за невелику платню.
З радістю! Може, зараз і підете зі мною?
Ходімо!
Антоніна зібрала продукти й замкнувши хату, пішла.
Сусідський дім
Усередині будинок був багатий, оздоблений дорого і зі смаком. У вітальні на дивані сидів похмурий чоловік років під сорок пять, читав книжку. Побачив Тоню зиркнув непривітно:
Це хто така? Щось сталося?
Ольга підлещувалася:
Дорогенький, я знайшла помічницю, вона буде для нас їсти готувати!
Антоніна вставила:
Насправді, я ваша сусідка, живу поруч.
Хм.
Чоловік тільки скривився.
Ходімо, кинула Ольга й відразу перейшла на «ти».
Показала кухню:
Готуй щось поїсти!
Антоніна тільки здивувалася такій фамільярності та часу ображатися не було. Розклала продукти, помила руки, взялася до роботи.
Через годину на столі було тушковане із картоплею мясо.
Так у Антоніни зявилася хоч якась робота.
Хазяїн, мовчазний Олексій Дмитрович, платив їй щотижня. З часом став привітніший, бо їжа була смачна.
Антоніна, коли приходила, помічала: Ольга не підтримує чистоти. Постіль не застелена, підлога брудна.
Тоня взялася за відро й мила все в хаті.
Господар косо подивився:
А хто тебе просив?
Брудно у вас, нестерпно дивитися. Помила, щоб затишно було.
Не збираюсь за це платити! Плачу тільки за їжу! І продукти.
Гаразд
Антоніні стало прикро, але все-таки домила підлогу. Скоро помітила: брат Олексія, той самий бізнесмен, котрий затіяв все це будівництво, перестав приїздити.
Ольга теж стала похмурою, і зовсім перестала ходити до магазину.
Якось вона заявила:
Посуд не мий, я сама заберу. І мяса не принось тільки яйця, картопля, молоко.
Антоніна озирнулась:
У вас щось сталося?
Сталося! Набридла ця сільська глухомань. Ні кавярень, ні розваг!
Через кілька днів Тоня зайшла звично, а дім не був замкнений. Речі валялися, у вітальні рознесена шафа, книги на підлозі.
Господи, що тут діється… Ольга!
Ольги тут нема, почувся голос із кухні.
Антоніна зайшла кухня в безладі й Олексій Дмитрович за столом пє.
Що сталося, Олексію Дмитровичу? Ви посварилися?
Не згадуй цього імені. Втекла і записку лишила: село не для неї.
Він зітхнув, попросив:
Принеси мясо, посмаж мені ти ж вмієш, я знаю.
Зараз і принесу.
Поки смажилося, Антоніна поприбирала.
Коли подала їжу, Олексій зізнався:
Ти неперевершена, Тоню. Обожнюю тебе.
Антоніна на хвилину остовпіла, бо не чула таких слів давно.
Не тікай, присядь зі мною, випий.
Я не пю.
Він, пяний, обійняв її:
І не помічав, яка ти цікава жінка…
Життя у шлюбі
Антоніна відчувала сторонні погляди у магазині, люди шепотілися за спиною. Тільки Ганя, продавчиня, спитала:
Тоню, для кого береш цигарки? І ковбаси-сира стільки?
Для сусіда, я ж працюю на нього.
Ганя глузливо посміхнулась:
А ночуєш чого у нього? І їси за одним столом? Не годен він тобі, пожартує і кине.
Антоніна зібрала покупки, ні на кого не глянувши, пішла геть. «Ото вже, язикастий народ», думала.
Й Василь, коли Тоня вийшла із магазину, вже не привітався як раніше просто мовчки пройшов.
Як боляче було на серці… Колись, коли Василь червонів при ній, Антоніну гріла надія. А тепер він навіть не глянув…
***
Тоня все частіше залишалась у домі Олексія. Він казав, що одружиться з нею, і цей особняк буде належати й їй.
Вона вже була господинею, тільки вранці ходила у свою хату розпалити піч, нагодувати худобу.
Та це були тимчасові клопоти. Олексій запевняв після весілля помогорить загін і перевезе всіх тварин.
***
Обіцянку стримав: викликав таксі до міста, одружилися. Обручку подарував:
Яка краса! То ж золото?
Авжеж, збережи.
Повернувшись додому, Антоніна накрила вечерю. Олексій одразу засів за чарку.
Не забагато пєш від щастя, чоловіче? ласкаво всміхалась.
Я від радості! Принеси-но мяса смаженого.
М’яса немає. Салат зварила…
Я сказав: мені мяса треба!
Мясо
Бігала Антоніна по всьому селу у пошуках різника ніхто не погодився різати корову взимку. Нарешті згодився Василь.
Чого надумала збутися корови?
Антоніна знітилася: не могла ж зізнатися, що чоловік захотів мяса.
Тяжко тримати, дорого…
Новий чоловік не поможе?
Поможеш чи ні?
Прийду через годину.
Антоніна розтопила піч, нагріла воду. Олексій навіть носа не показав.
Антоніні душу роздирало, коли Милка-довірливо поглядала їй у вічі.
Через годину все було скінчено. Василь розбирав тушу, Антоніна носила мясо.
А твій чого не поміг? сердився Василь.
Та міський він, не звик до такого.
Ось тобі мясо за працю, Василю, сказала вона, глянувши строго в очі. Василь узяв, але на ґанку сусіднього дому зявився пяний Олексій і зарепетував:
Жінко, де ти? Мяса тащи! Ще й шлюбну ніч обіцяла!
Василь похмуро кинув тазик у сніг і мовчки пішов.
Донька
Швидко набридло Антоніні шлюбне життя. Чоловік або їв, або пив.
Котище Вишень жалібно мявкав Олексій зрився:
Прибери кота, навіщо потрібен!
Звідала мати Лілея, подивилась на пяного вітчима й дорікнула:
То це ти заміж вийшла?
Доню, не сварись. Чоловік у стресі, містянин до села звикати тяжко.
Та що ти його захищаєш?! Ти для нього служниця, а не жінка.
Аж глянь, в якому я домі живу!
Мамо, це не твій дім. Ти в нього втратиш усе. Пожаліюся а ти не приходь більше.
Хотіла була мати дати доньці мяса на дорогу а ключів від кладовки не було.
Олексію, ти замкнув кладову?
А навіщо тобі?
Доньці дати!
Ніяких дітей.
Лілея покинула дім геть образилась: «Так і знай, я більше не приїду!»
Антоніна сіла вночі, плакала.
Ого, мовив чоловік потім. Мій брат помер, хата ця тепер власність його вдови. Вона попередила виїжджай.
Що ж робити?
Як? Не йти звідси! Роди дитину, відмовся виселятися. Треба битися за дім!
Ні, я не справлюся…
Чоловік випив ще:
Якщо кишка тонка, то поїдемо до тебе.
Олексій ще й мясо молоком проміняв на горілку, а Антоніна жила з ворогом.
Як я тобі довірилася І корівки не берегла
Рішення прийшло несподівано піти від Олексія, подати на розлучення.
Епілог
Антоніну розвели з чоловіком, та ще довго той не давав їй спокою. Одної ночі вломився до її хати Антоніна ледве втекла босою по снігу до Ганни.
Вона ховалася у подруги, доки Олексій остаточно не перебрався до міста.
Дім її зустрів зимною порожнечею, без їжі усе, що було, Олексій виніс чи випив.
Тоня заплакала, сидячи за порожнім столом.
У двері постукав Василь, тримаючи Вишня:
Тонь, я Гниду вигнав і кота твого забрав. Знай, тебе і кота завжди чекає наш дім. Мати моя баню натопила. Ходімо до нас.
***
Згодом Антоніна з Василем побралися. Лілея пробачила матір і часто їздила в гості.
Олексій повернувся в місто, де й оженився вдруге.
А нова господиня у тому багатому домі виявилась доброю. Відразу завітала з пирогом по-сусідськи подружилися.
На питання Антоніни про «хворобу» Олексія вона лише усміхнулась:
Яка хвороба? Та він тільки на чарку й здатний! Мій чоловік йому допомогти хотів, відіслав у село, надіявся кине оту звичку. А воно Як пив, так і пє!
Ось і вся бувальщина. Життя триває: і в смутку, і в радості.
