10 червня
Ранки в Ганни Петрівни за роки не змінювались. Вона ставила чайник на плиту, відмірювала дві ложки заварки та засинала їх у старенький пузатий чайник, що дбайливо зберігала ще з часів, коли діти були маленькими й життя здавалось безкрайнім. Поки вода закипала, Ганна Петрівна вмикала радіо на кухні й краєм вуха ловила новини. Знайомі голоси дикторів були їй ріднішими, ніж обличчя сусідів.
На стіні висіли годинник із жовтими стрілками. Вони цокали справно, а от дзвінок старого домашнього телефону став луна́ти все рідше. Колись він тріщав увечері, коли подруги телефонували обговорити серіал чи тиск. Тепер ті подруги то хворіли, то перебирались до дітей у Львів, Тернопіль чи Київ, а то й лишались у памяті назавжди. Телефон стояв у кутку, важкий, із трубкою, що затишно лежала в руці. Ганна Петрівна часом торкалася її, проходячи повз, ніби перевіряла, чи живий іще цей спосіб звязку зі світом.
Діти вже давно телефонували їй тільки мобільним. Вона знала, що між собою вони спілкуються без упину, бо, приїжджаючи в гості, майже не випускали смартфони з рук. Син міг замовкнути посеред розмови, втупитися в екран, сердито кинути: «Зачекай» і починати щось нервово тицяти великими пальцями. Онука, худесенька дівчинка з тугим русим хвостом Мотря, взагалі жила у телефоні: друзі, ігри, музика, уроки все там.
А в неї дрібний старий «кнопочник», який син подарував ще років сім тому, коли Ганна Петрівна вперше потрапила до лікарні.
Щоб ми завжди могли додзвонитися, сказав тоді він.
Мобільник лежав у сірому чохлі на полиці в передпокої. Іноді вона забувала його заряджати, іноді губила в сумці між хустками й чеками з магазину. Звонив рідко, і, коли дзвонив, Ганна Петрівна часто не встигала натиснути потрібну кнопку, а потім довго себе картала.
Сьогодні їй виповнилось сімдесят пять. Вік здавався чужим у душі почувалася щонайменше на десять років молодшою. Ну або на п’ятнадцять. Паспорт не обманеш, а ранкова рутина залишалась незмінною: чай, радіо, кілька гімнастичних вправ для суглобів, які показала сімейна лікарка. Дістала з холодильника наперед приготований салат, пиріг поставила на стіл. Діти обіцяли приїхати до другої.
Вона до сих пір дивувалась: день народження тепер обговорюють не телефоном, а в якомусь «чаті» в тій їхній вайбер-групі. Син якось сказав:
Ми з Ірою всі сімейні питання вирішуємо в чаті. Я тобі якось покажу.
Але не показав. Для Ганни Петрівни це слово «чат» було з іншої епохи, із життя, де люди живуть в малесеньких екранчиках і спілкуються літерами.
О другій вони приїхали. Першим залетів у передпокій онук Сашко з рюкзаком і навушниками, за ним тихо прослизнула Мотря, тоді вже син із невісткою, обвішані пакетами зі «Сільпо». Квартира одразу наповнилася галасом і запахами: кондитерське тісто, парфуми невістки й якийсь свіжий аромат весни, від якого стало затишно.
Мамо, з днем народження! син обійняв її міцно, але на ходу.
Подарунки склали на стіл, квіти поставили у вазу. Мотря відразу попросила пароль від вай-фаю. Син зітхнув і поліз у гаманець по папірець із паролем, почав диктувати несамовиту комбінацію знаків, у Ганни Петрівни одразу загуділо в голові.
Бабусю, а чому ти нам у чаті не пишеш? раптом запитав Сашко, роззуваючись. У нас же всі новини там!
Який ще чат, відмахнулася вона, ставлячи перед ним тарілку з пирогом. Мені й телефона ось цього доcтатньо.
Мамо, сказала невістка Іра, ми, власне, тому й вона кинула погляд на чоловіка. У нас для вас подарунок.
Син дістав акуратну коробочку: біла, глянцева, під стрічкою. Ганна Петрівна напружилась. Вона вже здогадалася, що там.
Смартфон, оголосив син урочисто. Зручний, сучасний, але простий. Тут і камера, і Viber, і інтернет усе, що треба.
А мені для чого? намагалася втримати рівний голос Ганна Петрівна.
Ну як для чого, мамо. Будемо бачити одне одного по відеозвязку! заговорила швидко невістка, впевненим тоном. У нас сімейний чат, пересилаємо фото, новини. І, зрештою, усе зараз через інтернет навіть запис до лікаря. Ви ж самі скаржилися на черги.
Я й так доживу, пробувала віджартуватись, але побачила, як син ховає зітхання.
Мамо, нам так спокійніше. Якщо щось одразу напишете. А не треба шукати, де у тому кнопочному зелена трубка.
Син посміхнувся, намагаючись згладити слова, але їй було гірко. «Зелена трубка» мов зовсім стала немічною.
Гаразд, кивнула вона, дивлячись на коробку. Раз так вирішили.
Коробку відкривали всі разом, як колись розпаковували новорічні подарунки дітям. Але тепер діти були дорослі, а Ганна Петрівна наче школярка серед іспитів. Дістали тонкий чорний прямокутник: холодний, слизький, на екрані жодної кнопки.
Тут усе на дотик, пояснив Сашко. Проводиш пальцем і вже все працює.
Заразом екран спалахнув різнокольоровими значками. Ганна Петрівна злякалась: ніби цей пристрій зараз попросить у неї пароль, логін чи ще якусь премудрість.
Не хвилюйтесь, сказала Мотря несподівано лагідно. Ми все налаштуємо. Ви поки нічого не тисніть самостійно, добре?
Чомусь саме ці слова зачепили особливо. «Не тисни сама» як отой безпорадній дитині, що може щось зламати.
Після обіду всі перебралися в кімнату. Син сів поруч і поклав їй на коліна телефон.
Слухайте уважно, почав він. Оце кнопка ввімкнення. Тримаєте. Ось. Тепер екранна заставка. Щоб розблокувати проводьте пальцем.
Все летіло так швидко кнопки, заставки, паролі. Слова звучали, як інша мова.
Повільніше, попросила Ганна Петрівна. А то я заплутаюсь.
Не переживай, звикнеш, змахнув рукою син.
Вона кивнула, розуміючи: цей світ живе в екранах, а їй треба навчитися пробратись досередини.
Ввечері в телефоні вже були контакти дітей, внуків, сусідки Марії Іванівни й сімейної лікарки. Син зареєстрував Viber, додав її в сімейний чат. Зробив шрифт більшим, щоб не доводилося мружитися.
Дивись, показував, ось наш чат. Тут ми переписуємось.
Набрав щось. Від нього самому собі прийшло повідомлення. Зверху ще одне: «Ура! Мама з нами!» від невістки. Далі купа смайлів від Мотрі.
А мені як написати? спитала вона.
Сюди, син показав на поле. Зявляється клавіатура. Можна й голосом затискаєш мікрофон і говориш.
Вона спробувала. Пальці тремтіли. Замість «дякую» вийшло «дяуко». Син засміявся, невістка теж. Мотря розсміялася і ще смайликів накидала.
Не переживайте, підбадьорив син. Згодом все буде.
Вона кивнула, але всередині було соромно. Наче не той тест склала.
Коли всі поїхали, тиша стала глибшою. На столі залишились пиріг, квіти та біла коробка від телефону. Сам гаджет лежав поряд. Вона перевернула його, як радив син. Спалахнуло фото: вся родина разом під ялинкою минулої зими. Вона бачила себе збоку, в синій сукні, з піднятою бровою ніби ще тоді не була впевнена, чи мати право бути в тій компанії.
Провела пальцем по склу. На екрані показались значки: телефон, повідомлення, камера, ще щось. Вона згадала слова сина: «Не тисни зайвого». Та як розпізнати що зайве?
Врешті обережно поклала смартфон на місце і пішла мити посуд. Нехай поки звикає до квартири.
Наступного ранку вона прокинулась раніше. Першим поглядом на новий телефон. Лежить, такий самотній. Змушена була зізнатися собі: страх міниться. Колись же навчилася користуватись мікрохвильовкою, боялася й того, що «вибухне».
Заварила чай, сіла до столу, потягла до себе телефон. Натиснула бокову кнопку. Екран загорівся світлом. Знов фото родини. Спробувала доторкнутися, зявилось меню. Впізнала зелену трубку: бодай трохи знайомо. Натиснула.
Контакти: син, невістка, Мотря, Сашко, Марія Іванівна. Вибрала сина, тиснула телефон завібрував, екран заживав.
Алло, почувся здивований голос. Мамо? Все гаразд?
Все, відповіла вона, відчуваючи гордість. Просто перевірити хотіла Вийшло.
Я ж казав. Молодець! засміявся син. Наступного разу у вайбері дзвони так дешевше.
Це як?
Потім покажу, я на роботі.
Відклала слухавку. Серце калатало. Зате сама зателефонувала. Не питала ні в кого.
За кілька годин надійшло перше повідомлення в чаті. Телефон пискнув, екран посвітлів: «Мотря: Бабцю, як ви?» Під ним блимало порожнє віконце. Вона довгенько дивилася. Потім повільно натискала літери: «Усe добре. Пю чай». Помилилася у «добре», та вирішила не виправляти. Натисла повідомлення пішло.
Відповідь Мотрі не забарилася: «Ого! Ви самі написали?» І ще сердечко.
Вона зловила себе на усмішці. Все ж сама. Її слова тепер серед інших, не чужих.
Далі до неї зайшла Марія Іванівна, принесла баночку смородинового варення.
Чула, дітлахи тобі той як він розумний телефон купили, сказала вона, знімаючи взуття.
Смартфон, підкреслила Ганна Петрівна. Слово все ще звучало занадто сучасно, але й приємно.
І як? Не кусається?
Поки що тільки пищить. Там усе інакше. Без кнопок.
А мій внук теж переконує. Каже, без нього зараз ніяк. А я думаю: вже пізно мені в ті ваші інтернати.
«Пізно» слово гостро різануло. Вона й сама так думала. Але от же вже не пізно. Можливо.
Наступного дня син подзвонив: записав її до лікарки через «Дію». Вона була вражена.
Як це через інтернет?
Через Дію. Тобі логін і пароль лишив на листочку в шухляді під телефоном.
Вона знайшла аркушик. Виглядало наче рецепт. Все зрозуміло, та як діяти невідомо.
Наступного дня наважилась. Увімкнула смартфон, знайшла значок інтернету. Набрала адресу, як учив Сашко. Повільно, двічі стерла. Сайт підвантажився: купа кнопок і білих смуг.
Введіть логін, прочитала уголос. Пароль
З логіном ще якось впоралась. З паролем гірше. Букви й цифри, клавіатура зникала. Натисла не туди поле стерлось. Сварилась під ніс.
Зрештою поклала телефон і взяла стаціонарний.
У мене нічого не виходить. Паролі ваші то каторга якась!
Мамо, не нервуй, втішив син. Я ввечері прийду з Сашком, він краще розкаже.
Погодилась. Але важко стало на душі: невже без них ні на що?
Ввечері Сашко прийшов. Роззувся, сів рядом.
Покажіть, де не виходить, лагідно запросив.
Вона поскаржилась все нове та лячне.
Тут нічого не зіпсуєш. Вийдеш із акаунту зайдемо знову, втішив Сашко.
Він пояснював, показував, навіть жартував. Ганна Петрівна поступово почала щось запамятовувати.
Через тиждень ранок видався важким: тиск скакав, голова боліла. Вона вирішила перевірити запис до лікарки. Зайшла на сайт свого прізвища не знайшла. Серце стиснулося. Прокрутила меню, нічого. Можливо, щось натиснула вчора, досліджуючи. Перша думка подзвонити синові, але зразу згадала, як той казав: «Мамо, я зайнятий!». Соромно стало. Взяла себе в руки.
Відкрила сайт ще раз, подихала, обрала категорію, знайшла вільного терапевта, вибрала день. Натиснула «Підтвердити». Екран подумав і видав: «Ви успішно записані». Полегшення.
Щоб упевнитися, відкрила чат з сімейною лікаркою і записала: «Ганна Петрівна. Записалась до вас через сайт. Якщо щось дайте знати». Кілька хвилин потому прийшов відповідь: «Бачу, Ганно Петрівно. Приходьте, якщо погано телефонуйте одразу!»
Ввечері написала в сімейний чат: «Сама записалась! Через Дію». Опечатки лишила. Дочка першою відгукнулася: «Ви крута!», Мотря сердечка, син «Ну от, бачите!»
Вона читала й відчувала: між нею й ними зявилася невидима ниточка. Може, не така міцна, але справжня.
Після прийому у лікарки подумала час навчитися й чомусь новому. Мотря згадувала, як вони з подругами діляться фото своїх обідів, котів і дрібниць. Колись це здавалося дурницею, хоча й трохи завидно ставало.
В один ранок на підвіконні сяяли баночки з розсадою. Вона взяла смартфон, відкрила камеру, навела на росточки томатів, натиснула коло. Легкий клац фото вдалося. Вирішила: хай буде! Прикріпила у Viber родинному чаті з підписом: «Мої помідори ростуть».
Відповіді сипалися швидко: Мотря надіслала власне фото кімнати, невістка тарілку з салатом і підпис: «Вчуся у вас», син селфі з офісу та слова: «У мами помідори, у мене робота. В кого життя веселіше?»
Вона всміхалася, читаючи це. Кухня перестала здаватися порожньою ніби за столом сиділи й діти, і внуки, кожен у своєму місці, та ж усі поруч.
Звісно, траплялись й казуси. Якось вона ненароком відправила голосове повідомлення у спільний чат: на плівці чулося, як бурчить на новини в телевізорі. Онуки вибухнули реготом; син жартував: «Мамо, у вас власне ток-шоу!» Ганні Петрівні стало ніяково, але й смішно. Зате живий голос!
Іноді плутала чати: замість особистого писала у груповий так питала, наприклад, як видалити фото. Саша докладно пояснив, Мотря відповіла: «Я й сама не знаю», невістка кинула мем із підписом: «Мама наш прогрес!»
Вона все ще боялась «оновлювати систему» чи випадково вимкнути щось важливе. Проте боялася менше. Деколи сама шукала рух автобусу, погоду, рецепт пирога, як колись бабуся пекла. Коли знайшла знайоме поєднання інгредієнтів, очі защеміли. Не стала хвалитися, просто спекла. Сфотографувала, підписала в чаті: «Згадала, як робила бабуся». У відповідь шквал сердечок, прохання: «Надішліть рецепт!»
З часом все рідше дивилася на старий телефон. Він досі висів на стіні, але вже не був єдиним канатом до світу. Замість нього зявилася інша, немовби невидима нитка.
Якось увечері, коли надворі вже палало світло у вікнах, Ганна Петрівна перечитувала чат. Там були фото із сином на роботі, Сашком у метро, селфі Мотрі й жарти Іри. Між цим її фото помідорів, питаня про ліки, рецепт пирога.
Вона зрозуміла: перестала бути просто глядачкою. Може, якихось сучасних слів не розуміла, не вміла так тицяти смайли, як онука. Але її повідомлення читали, відповідали, сердечки ставили.
Пролунав сповіщення. Мотря: «Бабусю, завтра контрольна з алгебри. Можна я потім зателефоную й поскаржуся?»
Ганна Петрівна усміхнулася. Відповіла повільно, стараючись не помилитись: «Дзвони. Я завжди слухаю». І надіслала.
Потім поклала телефон біля чашки чаю. В кімнаті стояла тиша. Але вже не порожня тиша. Десь там, у Львові, Києві й Харкові, її чекали дзвінки та повідомлення. Вона не стала «молодіжною», як казав Сашко, але мала свій куточок у цьому світі екранів.
Допила чай, пішла вимкнути світло на кухні, і, виходячи, ще раз обернулася на телефон на столі. Маленький прямокутник спокійно лежав, ніби знав: якщо що вона знає, як дістати свою ниточку до рідних.
І цього мені сьогодні достатньо.
Зараз я розумію щоб лишатися на звязку з тим, хто тобі дорогий, треба дозволити собі вчитися новому, навіть на схилі життя. Хай ти помилишся, наплутаєш, але твоє старання зшиває тебе з тими, кого любиш. І неважливо через дзвоник, смс чи фотку розсади: головне ти на звязку.
