Ранок застав нас на курявій дорозі, що вела від села. В одній руці я тримав маленьку долоньку Оленки, в іншій легку валізку, набиту не стільки речами, скільки зрадженими надіями. Автобус, хропучи, від’їжджав від зупинки, відносячи нас геть від того місця, де ще вчора я вірив у щось хороше. Я їхав, навіть не попрощавшись із Богданом. Він у цей час був на рибалці, на тому самому світанку, про який так захоплено розповідав напередодні. Крізь запорошене вікно дивився на поля, що тікали назад, і раптом усвідомив просту й гірку правду: я так і не зустрів жінки, за любов якої варто було б боротися. А все ж починалося так гарно, так засліплююче-романтично, що перехоплювало подих.
Богдан буквально увірвався в моє життя, коли навчався на останньому курсі університету. Він не давав мені спокою, засипав компліментами, дивився закоханими очима, в яких танули всі мої сумніви. Він повторював, що любить, що не уявляє життя без мене й моєї чотирирічної донечки Оленки. Його наполегливість, щирість і запал розтопили лід у моєму серці, яке ще не оговталося після втрати першої дружини. Вже через три місяці ми почали жити разом у моїй квартирі. Він був сповнений планів і обіцянок.
«Любко, рідна моя», його очі сяяли, як дві зірки вночі, «за місяць я отримаю диплом, і ми відразу ж поїдемо до мене в село. Я представлю тебе батькам, усій родині! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Ти ж згодна?» Він обіймав мене, і весь світ здавався таким простим і ясним.
«Добре, згодна», відповідав я, і в душі теплілася несмілива надія. Він так часто розповідав, що його мати добра, гостинна жінка, що любить гостей і вміє створювати затишок. Я вірив йому. Я так хотів вірити.
Село, де народився Богдан, зустріло нас тихим вечірнім сонцем. Усі родичі жили поруч, буквально під одним дахом. Я тоді ще не знав, що неподалік мешкала місцева красуня Марічка, закохана в Богдана з дитинства, предмет загальної гордості й майбутня, як усі вважали, ідеальна наречена. Не знав я й про діда Ониська, батька Богданового бата, який жив неподалік у своєму старенькому хатку й часто заходив до сина в лазню, бо власна вже давно розвалилася. Дід Онисько доживав свій вік у тихому спокої, часто вдивляючись у пагорб за околицею, де під вербою спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Онисько зайшов до сина й застав свою невістку Ганну в похмурому, роздратованому настрої.
«Що, знову з Василем не поладили?» спитав він, уже готуючись прочитати синові нотацію.
Але Ганна, побачивши його, першою вилила своє невдоволення:
«Привіт, діду. Ти знаєш, що наш Богданко женитися зібрався? Завтра сюди свою обраницю привезе.»
«Знаю, Василь казав. Ну й нехай, пора вже хлопцеві. Навчання закінчив, роботу знайшов. Хай сім’ю заводить, поки вітром не розвіяло», філософськи мовив дід.
«Так-то воно так, пирхнула Ганна, і її обличчя скривилося. Тільки ж обраниця ця Старша за нього на чотири роки! І дитина при ній, чотирьох років! Наче своїх, сільських дівчат мало! Марічка наша, наприклад, красуня, медсестра, роботяща А ця хто? Невідомо, від кого дитина, яка в неї рідня. Нащо йому чуже ярмо? Своїх дітей ще народить! Авжеж, рада, що такого хлопця з вищою освітою підчепила»
«Ганно, не діло це в життя дітей лізти», спробував втрутитися дід Онисько, та невістка його вже не слухала.
Вона кипіла вже кілька днів, виношуючи в серці образу і на сина, і на невідому, яка посміла відібрати його в «ідеальної» нареченої. І вона вигадала свій тихий, отруйний план: не буде вона старатися, не накриватиме щедрий стіл, не сяятиме усмішками. Хай ця міська одразу зрозуміє, що її тут не чекали й не хочуть. Прихопила собі Богдана і досить.
Ми приїхали під вечір, стомлені, але ще сповнені надій. Богдан сяяв від щастя. Рік він не був удома, скучив за батьками, дідом, цими місцями. Двері відчинила його мати. Першим у хату увірвався він, поставив валізу, а я з Оленкою скромно завмерли на порозі, чекаючи запрошення.
«Синочку, Богданку, рідний!» Ганна обняла його так, ніби боялася відпустити, а її погляд, що ковзнув по мені й донечці, був холодним. «Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований інженер!» Вона наголосила на слові «ти», багатозначно глянувши на мене, ніби хотіла сказати: «не те, що деякі».
«Мамо, а де батько? Дід Онисько?»
«У лазні вони. Зараз прийдуть. Ждали-ждали тебе», знову тільки «тебе».
Потім її погляд упав на мене, і вона промовила солодкувато, але зі шпилькою:
«А це, значить, і є та сама Люба? З дитиною?» Вона оглянула мене з ніг до голови,
