Рання весна
Маленька Оленка, чотирирічна дівчинка, уважно розглядала «новенького», що нещодавно зявився у їхньому дворі. Це був сивий пенсіонер, який сидів на лавці. У руках він тримав ціпок, на який спирався, наче чарівник із казки.
Оленка просто так і запитала:
Дідусю, ви чарівник?
Отримавши заперечну відповідь, трохи засмутилася.
Тоді навіщо вам цей ціпок? продовжила дівчинка.
Це мені для ходьби, щоб легше пересуватися пояснив Ярослав Васильович і представився.
Значить, ви дуже старий? знову допитала цікава Оленка.
За твоїми мірками старий, а за моїми ще ні. Просто ніжка болить, недавно зламав. Не вдало впав. Ось і ходжу з паличкою.
Тут вийшла бабуся дівчинки, і, взявши її за руку, повела до парку. Марія Степанівна привіталася з новим сусідом, а той усміхнувся. Та дружба у двадцятипятирічного чоловіка швидше завязалася саме з Оленкою. Дівчинка, чекаючи на бабусю, виходила у двір трохи раніше і встигала розповісти своєму старшому другові всі новини: про погоду, про те, що бабуся спекла на обід, і чим хворіла її подружка тиждень тому
Ярослав Васильович завжди частував свою маленьку сусідку смачною шоколадною цукеркою. І щоразу дивувався: дівчинка дякувала, розгортала цукерку, відкушувала рівно половину, а другу акуратно загортала у фантик і ховала у кишеню курточки.
Чому не зїла всю? Не смакувала? питав Ярослав Васильович.
Дуже смачна. Але треба поділитися з бабусею відповідала дівчинка.
Пенсіонер був зворушений, і наступного разу вже дав їй дві цукерки. Та мала Оленка знову відкусила половину і сховала решту.
Ну, а тепер кому бережеш? запитав Ярослав Васильович, дивуючись дівочій економності.
Тепер можна і мамі з татом дати. Вони самі собі куплять, але дуже раді, коли їх частувати, пояснила Оленка.
Так, тепер зрозуміло. Мабуть, у вас дуже дружня родина, здогадався сусід, тобі пощастило, дівчинко. І в тебе добре серце.
І в моєї бабусі теж. Бо вона всіх дуже любить почала розповідати Оленка, але бабуся вже вийшла з підїзду і взяла онуку за руку.
Ох, до речі, Ярославе Васильовичу, дякуємо за частування. Але онуці, да й мені, ліпше не їсти солодке. Вибачте
То як же мені бути? Я в розгубленості А що ж вам можна? спитав він.
У нас усе є Дякуємо, нічого не треба, усміхнулася бабуся.
Ні, я так не можу. Дуже хочеться вас пригостити. До того ж я налагоджую добросусідські відносини і не приховую цього, підморгнув Ярослав Васильович.
Тоді переходимо на горіхи. І їсти їх будемо тільки вдома, чистими руками. Добре? Марія Степанівна вже зверталася і до сусіда, і до онуки.
Дівчинка і Ярослав згодно кивнули, і наступного разу Марія Степанівна вже знаходила в кишенях онуки декілька волоських горіхів або ліщини.
Ой ти, білочка моя. Горішки носить. А ти знаєш, що зараз це дорога розкіш, а дідові треба ліки, бачиш, він кульгавий?
Та зовсім він не старий дід і не кульгавий. Ніжка в нього загоюється, заступилася за друга О
