Мамине ранок о пів на шосту
Минулої суботи ми з чоловіком, Олегом, прокинулись о пів на шосту, ніби нас водою обілили. А все через мою рідну матір, Ганну Іванівну, яка двадцять років моталася на заробітки до Італії та Чехії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на ясне сонечко, що заглядає у вічі ще до світанку в вихідний! Це той час, коли звичайні люди мріють про спокій, а ми з Олегом метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальний час для прибирання, вареників та розмов по душі. Я її люблю, звісно, але інколи хочеться сховатися під ковдру й удати, що не чую її жвавого: «Оленко, вставай, день біжить!»
Моя мати — жінка-вітер. Двадцять років вона працювала за кордоном, щоб поставити мене й брата на ноги. Поки ми росли, вона мила підлоги у італійських магазинах, доглядала чеських літніх пані, надсилала нам гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоча сумувала жахливо. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати з першими півнями та енергією, якої вистачило б на цілий колгосп. Ми з Олегом запросили її жити з нами, у нашій хаті, щоб вона нарешті відпочила. Але відпочинок для Ганни Іванівни — це, мабуть, казка. Вона спочиває лише тоді, коли спить, а спить вона, здається, кілька годин на добу.
Тієї суботи я мріяла виспатися. Тиждень був важким, хотілося полежати, випити кави в тиші, подивитися фільм. Та о пів на шосту пролунав гуркіт із кухні, а потім мамин голос: «Оленко, Олеже, швидше! Тісто на вареники вже підходить, треба ліпити!» Я розплющила око, глянула на Олега — він лежав, зарившись у подушку, й стогнав: «Олю, твоя мати нас добиває». Я прошепотіла: «Терпи, це ж моя мама». Але всередині вже готувалася до нового маминого штурму.
Ми спустилися до кухні — там був справжній майдан. Мама, у вишитому фартуху, замішувала тісто, на плитці грівся борщ, а на столі стояла миска з сиром для начинки. «Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Вареники можна й удень зліпити!» А вона, не відриваючись від роботи: «Оленко, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя минає!» Життя? О пів на шосту?! Олег, намагаючись бути тактовним, запропонував: «Ганно Іванівно, можу кави зварити?» Але мама лише махнула рукою: «Кава потім, Олеже, ти сир нормально треш?» Мій бідний чоловік, який за життя сир тільки у сирниках бачив, покірно узяв виделку.
Я люблю мамину запальність, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на операційний центр. За годину ми з нею натолкли картоплі, замісили другу порцію тіста й наліпили вареників, бо «борщ без вареників — не обід». Олег спробував втекти, посилаючись на «термінову роботу», але мама його перехопила: «Олеже, вимий каструлю, а то Оля не встигне!» Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно шкодував, що не залишився під ковдрою.
Поки ми працювали, мама розповідала історії з-за кордону: як вчила італійську, щоб лаятися з начальником, як у Чехії пекла паляниці для сусідів, як сумувала за домом. Я слухала й відчувала тепло, але водночас думала: «Мамо, ну чому ти не можеш поспати хоча б до сьомої?» Я спробувала натякнути: «Може, наступної суботи поспимо до восьмої?» Але вона лише засміялася: «Оленко, о восьмій ранку півдня вже немає!» Немає? Та воно ще й не починалося!
До полудня кухня сяяла, вареники співалися в печі, борщ пахнув, а ми з Олегом виглядали, ніби після бійки. Мама, свіжа, як ранкова роса, поставила перед нами миски й заявила: «Ось, дітки, це справжнє життя! Їжте, поки гаряче». Ми їли, і я мусила визнати: борщ був божественним. Олег прошепотів: «Олю, твоя мати — як танк, але готує, як сама богиня». Я посміхнулася, але глибоко все розуміла: мама така, бо все життя боролася, працювала, виживала. А тепер хоче, щоб і ми жили на повну — навіть якщо це починається о пів на шосту.
Я пожалілася подрузі на мамині ранні збори. Вона сміялася: «Олю, це ж твій скарб! Потерпи, вона вас навчає життя». Навчає? Можливо. Але я все ще мрію про суботу, коли ми з Олегом прокинемося в тиші, без маминого «день біжить». Я навіть запропонувала компроміс: «Мамо, давай у неділю ліпитимемо вареники, а в суботу спатимемо?» Вона лише похитала головою: «Оленко, у неділю ми картоплю садитимемо!» Садитимемо? Олег, почувши це, ледь не поперхнувся чаєм.
Тепер я вчусь балансувати між любов’ю до мами та власним спокоєм. Вона — моє сонце, моя героїня, але іноді це сонце занадто палає. Я вдячна їй за все, що вона для нас зробила, за її борщ, за її невичерпну силу. Але я все ж сподіваюся переконати її хочаА потім у неї зламався будильник, і ми нарешті проспали до обіду.
