Наша донька зібрала нас за столом, щоб поділитися радістю. Після вечері ми виставили її й зятя з дому.
Я вже не розумію сучасну молодь. Схоже, у них зовсім немає здорового глузду. Наша Олеся влаштувала сімейну вечерю — ніби звичайну, святкову, із салатами, тортом, свічками. Скликала всіх — мене, чоловіка, онука та свого чоловіка. Ми всі живемо разом у звичайній трикімнатній хаті на околиці Полтави. Жити в такій тісноті — вже випробовування. А тут…
Коли Олеся з Олегом одружились, ми одразу взяли їх до себе. Так вийшло — вона завагітніла, весілля зіграли навпрочіс, усе якось швидко й несвідомо. Ми не стали судити, допомогли, як могли, і запропонували пожити у нас, аби вони змогли зібрати на свою оселю. Казали їм: «Відкладайте гроші, хоча б на перший внесок за кредит. Все розуміємо, але як онук підросте — буде ще тісніше».
Вони ніби кивали, погоджувались. А на ділі — жодної ініціативи. Лише обіцянки, балачки, а толку — нуль. Живуть, як діти при батьках, навіть подяки ніякої. Ми терпимо, хоча в нас із чоловіком свої хвороби, свій вік, хочеться спокою та ладу. Але заради доньки — мовчимо.
Ось сидимо за святковим столом. Олеся усміхається, очі сяють. Ми з чоловіком навіть переглянулись: «Може, таки вирішили з’їхати?»
Але ні. Олеся піднімає келих, оглядає нас і каже:
— Мамо, тату… Я вагітна!
У мене голова закрутилася. Я завмерла, дивлячись на неї, не вірячи власним вухам. Здавалося, земля тремтить під ногами. Хотілося або сміятися з безвиході, або ридати. Ще одна дитина? У цій тісній хаті? Та куди ж ще…
— Олесю, ти хоча б розумієш, що робиш? — тихо, але важко запитав мій чоловік. — Де ви житимете вшестеро? Чи думаєте, ми й далі будемо вам няньками?
А Олеся навіть не зніяковіла. Вона, мабуть, сподівалась, що ми з радістю підбіжимо, обіймемо, вітатимемо. Але цього не сталося.
— Я думала, ви зрадієте… — пробурмотіла вона, а Олег одразу встряв:
— Ми сподівались на підтримку, а ви відразу в штики. Це ж наша родина!
— Ваша? — не втрималась я. — А ми тоді хто? Слуги? Меценати? Ми просили: збирайте на свою оселю! А ви… ще один рот, пробачте, але ми більше не потягнемо.
Після вечері ніхто ні з ким не розмовляв. Наступного дня Олеся навіть не привіталась. Вони образились. На нас. За те, що ми не стрибали до стелі відА ми лишилися – у нашій трикімнатній хаті, у тиші, з гірким усвідомленням, що часом кохати означає вміти відпустити.
