П’ятнадцять років сліпоти: як моя сестра проміняла життя на ілюзії, а тепер вимагає розплати
Мою сестру звуть Олеся. Їй 37, і вже п’ятнадцять років вона живе у полоні власних оманів. Колись ми всі намагалися її врятувати. Мама з татом умовляли, благали, розставляли пастки турботи, щоб витягнути її з ями. А тепер… Тата вже немає, мама ледве тримається, а Олеся тільки зараз вирішила, що час розлучатися. І, звісно ж, з надією дивиться на нас: мовляв, допоможіть, підтримайте, не кидайте.
Почалося все ще в студентські роки. Олеся закохалася у свого одногрупника, самозакоханого «музиканта» на ім’я Ярослав. Він був із тих, хто себе називає артистом, але ніким, по суті, так і не став. Грав у якійсь підпільній групі, тусувався по заїжджих кнайпах, і кожен вечір у їхньому «творчому колі» закінчувався пляшкою. Ми, вся родина, були в жаху. Батьки благали Олесю подумати, радили не поспішати із заміжжям. Я також намагалася її відмовити, але вона слухати не хотіла. Кохання, за її словами, важливіше за все.
Вийшла за нього рано. І з того часу — ніби прокляття. Ярослав не працював, жив за її підробітки. Вважав себе занадто витонченим для «офісної каторги». А Олеся тягла все: і будинок, і рахунки, і його п’яні крики. Він міг кинути в неї чашку, відштовхнути зі злостю, але вона виправдовувала це його «ніжною душею».
Коли він пішов у черговий запій, Олеся бігла до батьків. Сиділа в них тижнями, просила грошей. Ми вже не знали, як на неї впливати. Тато пропонував їй переїхати, мамі було боляче дивитися, як вона живе в нужді з чоловіком, який і її, і їхню маленьку доньку навіть не помічає.
Так, у них народилася дівчинка. Хвора, слабка, потребувала догляду. Лікарі одразу сказали: можуть бути ускладнення. Ярослав у той момент пив ще більше. А Олеся — залишалася поруч. Казала, що не може кинути його у важкий момент. Він, мовляв, страждає не менше. Дівчинка прожила менше року. І мама тоді злягла з серцем. У неї почалися напади. Тато ще тримався — хотів врятувати хоч Олесю, хоч когось. Але марно.
Олеся залишилася з Ярославом. Минали роки, вона народила другу дитину — сина. Кажуть, здоровий хлопчик. Я тоді вже не спілкувалася з нею. Втомилася. Набридло бути свідком чужого самознищення. Ми з чоловіком жили своїм життям, мама зрідка розповідала про онука.
А рік тому помер тато. Лікарі не встигли — інфаркт. Мама здала, у неї знову почалися напади. Я кожного дня до неї приходжу, допомагаю, як можу. І ось, дзвонить мені Олеся. Каже, усе — вирішила розлучатися. Ярослав знову п’є, працювати не хоче, аліменти платити не збирається. А їй треба якось виживати. І вона, звісно ж, чекає допомоги від нас.
— Я втомилася, у мене дитина на руках, грошей немає. Я хочу жити нормально, — прошепотіла вона.
Мама мовчала. Тільки очі опустила. А я… не змогла стриматися. Вилила їй усе: і про те, як ми намагалися їй допомогти, і про те, як вона все ігнорувала, жила у вигаданому світі. Де вона була жертвою, а всі мали її рятувати.
— Тепер, коли мамі потрібна допомога, ти згадуєш, що у тебе проблеми? А де ти була, коли треба було слухати? Де ти була, коли ми втрачали тата? Тепер тобі раптом очі відкрилися?
Олеся скрикнула:
— Якщо не допоможете, я не дозволю вам бачитися з дитиною!
Після цих слів вона вискочила в коридор, грюкнула дверима. Я б наздогнала її, але мама знову схопилася за серце. Викликала швидку, лежала, бліда, як полотно, не могла отямитися. Тільки над ранком заснула. Мені боляче за маму. Мені шкода племінника. Але не Олесю.
Сама обрала цей шлях. Сама проміняла допомогу на ілюзії. Тепер, коли все розвалилося, вона шукає винних. А я більше не хочу бути рятівником. Я втомилася.
Якщо ще раз зустріну Олесю — не знаю, чи зможу стриматися…
