Півтора роки тому наш єдиний син Андрій одружився. Його дівчину — Соломію — ми прийняли добре. Здавалася лагідною, спокійною, без конфліктів. Після весілля вони переїхали до нас — у нас з чоловіком велика трикімнатна квартира в самому центрі Львова. Жили тихо: ми працювали, вони також.
Але через кілька місяців Соломія почала натякати, що їй хочеться окремого житла. Мовляв, треба своїй оселі, самостійності тощо. Ми не заперечували. Чималася в нас вільна однушка, яку колись купили спеціально для здачі. Вона давала стабільний дохід — ці гроші ми відкладали на старість, бо на пенсію розраховувати не варто.
Ми з чоловіком порадилися й вирішили: нехай живуть там рік, безкоштовно. Умови озвучили одразу — рівно рік, не більше. Тоді вони дуже зраділи. Обіцяли, що за рік точно збережуть на перший внесок за іпотеку. Дітей поки не планували, хотіли пожити «для себе».
Ми тішилися, що допомогли. Молоді заселилися, зажили на всю. Одяг — лиш дизайнерський, їжа — по ресторанах, відпустки — одна за одною. Через деякий час ми натякали, що можна б і трохи заощаджувати, але чули у відповідь: «Ми молоді, хочемо встигнути пожити!»
Рік минув. Ми вже готувалися до їхнього переїзду, щоб знову здавати квартиру. Та раптом — як грім серед ясного неба: Соломія вагітна. І не на початку — вже другий триместр.
Я подзвонила Андрію, запитала, коли вони збираються виїжджати. Відповідь була нерішуча: «Мамо, ну ти ж розумієш… Соломія чекає дитину, їй не можна хвилюватися…» А сама Соломія наступного дня прийшла до нас із сльозами на очах влаштувала сцену:
— Ви що, виганяєте нас з немовлям на вулицю?! Це ж нелюдяно! У вас взагалі совість є?
Я ледве втрималася:
— На яку вулицю? У вас є і моя квартира, і батьків Соломії — у них трикімнатна! Чому б не жити з ними? Ви дорослі люди. Рік тому ми чітко домовилися: квартира на рік, не більше. Ми втратили за цей час понад триста тисяч гривен — саме ті гроші, які хотіли віддати вам на перший внесок. А ви все прокутили на шмотки, кафе та розваги. І ще маєте нахабство звинувачувати нас у тому, що ми погані батьки?
Я поставила ультиматум: ще місяць — і виселяйтеся. Вони кивнули. Минуло два тижні. Ніякого руху. Ні оголошень, ні розмов про пошук житла. Лише мовчазна надія в очах: «Може, передумають?»
Ми з чоловіком вже не знаємо, що робити. Вечорами на кухні шукаємо рішення, але все зводиться до одного: самі винні, що не поставили умови жорсткіше ще тоді, рік тому.
Зараз я відчуваю не злість, а розчарування. У сина — ані слова на захист батьків, лише мовчазна підтримка дружини. Соломія навмисне уникає мене, ніби я — ворог. А ми ж хотіли як найкраще… Дати початок, підтримати, допомогти. А замість цього — отримали залежність, образи й звинувачення.
І найгірше — ми з чоловіком вже не впевнені, що зможемо повернути квартиру. Бо за законом — вони там прописані. А по совісті — почуття провини давить ще сильніше. Чи маємо ми право вимагати їхнього виїзду зараз, коли Соломія чекає дитину?
Отак доброта обернулася для нас пасткою. І поки ми мовчимо — вони мовчки залишаються. Але я знаю: мовчати довго ми вже не зможемо.
