Пустила на свою голову
Тату, звідки ці прикраси? Ти грабував лавку старожитностей? сказала Ганнуся, здивовано піднявши брови, розглядаючи білосніжну мереживну серветку на своєму комоді. Не думала, що ти любитель всяких старовинних речей. Смак у тебе, прямо як у бабусі Одарки…
Ой, Ганнусю? А ти чого без дзвінка? вийшов із кухні Ігор Володимирович. Ми… тобто, я не чекав тебе…
Отець намагався виглядати безтурботним, але в очах його ховалася провина.
Ну це й видно, що не чекав, Ганнуся невдоволено стиснула губи й рушила до вітальні, де її чекали несподіванки. Тату… Звідки це все? Що тут відбувається?
Ганнуся не впізнавала своєї квартири.
…Коли вона лише отримала цю квартиру в спадок від бабусі, вигляд там був дуже гнітючий. Старі радянські меблі, пузатий телевізор на облізлій тумбочці, ржаві батареї, в деяких місцях відлиплі шпалери… Але це була її власна квартира.
Тоді у Ганнусі були невеликі заощадження. Вона витратила їх на ремонт не абияк, а подумано. Ганнуся вибрала скандинавський стиль: світлі кольори й мінімалізм робили «двушку» просторішою. Вона дбайливо підбирала штори, купувала мякі килими, розставляла гармонійні акценти…
А зараз замість її щільних гардин висів простий капроновий тюль. Італійський диван був накритий синтетичним плюшевим пледом із крикливим тигром. На журнальному столику стояла яскраво-рожева пластмасова ваза з такими ж штучними трояндами.
А далі гірше. Найбільше Ганнусю турбували запахи. З кухні тягнувся запах смаженої риби й олії, стояла тютюнова димка. А її батько ж не палив…
Ганнусю, слухай… нарешті озвався Ігор. Така справа… Я не сам. Я хотів тобі сказати раніше, та не вийшло.
Не сам? розгубилася Ганнуся. Тату, ми ж домовлялися!
Ганнуся, ти маєш розуміти, що на мамі життя моє не закінчилось. Я ще молодий чоловік, мені ж навіть пенсію ще не виплачують. Хіба я не маю права на особисте щастя?
Ганнуся застигла. Так, батько має право на нове кохання. Але ж не в її квартирі!
…Рік тому батьки розлучились. Мама сприйняла зраду спокійно, ніби скинула тягар. Вона занурилася в самоосвіту, зустрічі з подругами, та й ніколи їй було сумувати.
А от батько довго страждав. Він повернувся у свою доподружню квартиру десять років здавав її квартирантам. Словом, одного разу мешканець заснув із запаленою цигаркою, і квартира стала непридатною для життя: закопчені стіни, вибиті шибки, пліснява… Батько довго навіть забув про цю квартиру. Продавати не хотів, але й повертатися не планував.
Ой, Ганнуся, не знаю, як жити… поскаржився він тоді, тяжко зітхаючи. Тут страшно перебувати, а до зими не встигну з ремонтом. Не маю я таких грошей. Замерзну значить, так мені й треба…
Ганнуся не витримала. Не могла дозволити, щоб її рідний батько жив у таких умовах. А якщо щось трапиться? Та й її квартира після весілля стояла порожньою Ганнуся переїхала до чоловіка. Спробувати здавати ще раз, після батькового досвіду, вона не хотіла.
Тату, поживи в мене, запропонувала вона. Там усе облаштовано, тепло й затишно. Зробиш у себе ремонт переїдеш. Але умова лише одна: ніяких гостей.
Справді можна? перепитав здивований батько. Доцю, ти мене врятувала! Обіцяю, все буде спокійно.
Щоб же так…
Поки Ганнуся згадувала той діалог, двері ванної різко розчахнулися, вихопивши хмару пари. Поважно вийшла жінка років пятдесяти в Ганнусиному махровому халаті. Її улюбленому. Тепер він ледве приховував тілобудову незнайомки.
О, Ігорчику, а в нас гості? запитала басовитим, прокуреним голосом жінка, добродушно усміхнувшись. Ти б попередив, а то я ж у домашньому.
Ви, власне, хто? примружилася Ганнуся. І чому на вас мій халат?
Я Світлана, кохана твого тата. А чого так нервуєш? Халат взяла, бо він просто висів.
У Ганнусі аж в голові застукало від люті.
Зніміть його. Негайно, проказала вона крізь зуби.
Ганнуся! заблагав батько, ставши між ними. Не починай скандал! Світланочка просто…
Світланочка просто взяла чужу річ у чужій хаті! перебила донька. Тату, ти при своєму розумі? Привів свою жінку, дозволив їй чіпати мої речі?!
Світлана театрально закотила очі й попрямувала у вітальню, важко впавши на плед із тигром.
Яка ти невихована, заявила вона. Якби я була на місці Ігоря, давно б провчила ременем, не глянувши на вік. Ти взагалі як розмовляєш з батьком? Те, що він з іншою жінкою, тебе не повинно турбувати, дівчинко.
Ганнуся остовпіла. Її повчала чужа людина на її дивані!
Не повинно, погодилася вона. Поки це не стосується мого дому.
Твого? Світлана підняла брови й подивилася на Ігоря.
Той стояв біля стіни, втягнувши голову в плечі, переводячи погляд між розгніваною дочкою й впертою Світланою. Він сподівався, що конфлікт розвяжеться сам, але тільки стало гірше.
Ох… Мій тато забув сказати вам про це? холодно всміхнулася Ганнуся. Тоді я поясню. Він тут ніхто, гість. Квартира моя, й усе тут було куплено на мої гривні. Я пустила його пожити, але не думала, що він водитиме сюди своїх… коханих жінок.
Світлана почервоніла.
Ігор?.. її голос став льодовим. Що вона верзе? Ти ж казав, це твоя квартира. Збрехав мені?
Отець ще більше притиснувся до стіни, вуха горіли від сорому.
Ну… Світланко, ти просто не так все зрозуміла, пробурмотів він. У мене є житло, але не це… Я не хотів перевантажувати тебе подробицями.
Не хотів?! Дякую! Через тебе тепер маю вислуховувати образи!
У Ганнусі урвався терпець.
Йдіть, тихо сказала вона.
Що? здригнулася Світлана.
Йдіть звідси. Обоє. Даю вам годину. Не підете будемо вже розбиратися по-українському, через поліцію. Пустила, батька, називається
Ганнуся рушила до дверей, але Ігор раптом метнувся до неї.
Доцю! Ти ж не виженеш рідного батька на вулицю? Знаєш, що там робиться! Замерзну ж!
Він так тримав її за рукав, і в Ганнусі защеміло серце. Дитячі спогади, відчуття обовязку, співчуття до майже літнього батька… Комок підступив до горла.
Але її погляд натрапив на Світлану.
Та сиділа, закинувши ногу на ногу, у її халаті й дивилася з такою люттю, що всі сумніви щезли. Зробити крок назад завтра в цій квартирі би вже й замки поміняли, і шпалери переклеїли.
Тату, ти дорослий чоловік. Орендуй житло, різко сказала Ганнуся, звільняючи руку. Ти сам все ускладнив. Ми домовлялися, що ти житимеш сам, а ти привів чужу жінку, дозволив користуватися моїми речами й засмітив квартиру…
Ой, подавись ти своїм житлом! гримнула Світлана. Ходімо, Ігоре! Не принижуйся! Виховала невдячну…
Півгодини зборів і питання вирішено. Батько йшов мовчки, згорбившись, ніби старий. Погляд його назавжди залишиться в памяті Ганнусі погляд загнаного собаки. Але вона витримала, не здаючись.
Коли вони пішли, вона першою справою розчинила вікна, щоб прогнати запахи риби, цигарок і дешевих парфумів. Потім зібрала халат, плед і все, що залишила Світлана геть на смітник. На наступний день викликала клінінг та майстра по замках. Була огидна сама думка торкатися речей, яких торкалася чужа людина.
…Минуло чотири дні.
Квартира Ганнусі знову стала світлою й затишною, без зайвих речей і сторонніх запахів. Вона жила тепер у чоловіка, але за цю незалежність була вдячна долі.
З батьком не спілкувалась. На четвертий день він сам подзвонив.
Алло, взяла трубку Ганнуся після паузи.
Ну що, Ганнусю… пяним голосом затягнув батько. Тепер ти задоволена? Світлана пішла. Покинула мене…
Оце новина, не витримала донька. Сподіваюся, не після того, як побачила твою справжню квартиру? Коли зрозуміла, що треба добре попрацювати?
Батько сумно похникнув.
Так… Купив я обігрівач, спати довелося на надувному матраці. Вистачило її на три дні… Терпіла, а потім сказала, що я голодранець і брехун. Зібрала речі й поїхала до сестри. Сказала, що дарма витратила час… А ми ж кохали одне одного, Ганнусю!
Та яка там любов? відповіла вона. Ти шукав, як легше влаштуватися, вона теж. Ви просто прорахувались.
Запала пауза.
Мені тут погано самому, доню, нарешті сказав він. Тут страшно… Можна, я повернусь? Один буду, чесно! Клянусь!
Ганнуся опустила очі. Батько сидів десь там, серед руїн. Але ту розруху він створив власними руками: зрада, обман, хитрощі…
Так, їй було його шкода. Але жалість не має стати кайданами для обох.
Ні, тату. Я тебе не пущу, відповіла Ганнуся. Найми майстрів, зроби ремонт. Навчися жити так, як сам собі збудував. Єдине, чим можу допомогти це порадити хороших людей. Потрібно звертайся.
І поклала слухавку.
Жорстко? Можливо. Але Ганнуся більше не хотіла, щоб хтось залишав слід на її халаті й душі. В Україні кажуть: «Чужий хліб гіркий». Інколи сміття треба не мити, а просто не впускати у своє життя.
