Олена була творчою людиною, з вигадкою та фантазією. Що б не робила все виходило цікаво та гарно. Й до того ж добра душа, тиха, скромна, але найголовніше незамінна. Працювала в сільській школі, викладала у молодших класах.
Діти, батьки, та й вчителі її любили. Якщо хтось із педагогів захворіє, завжди підмінить, хоч і у другу зміну, але вийде.
Олено Василівно, у мене задача не виходить, говорив її учень Андрійко.
А ти хоч трохи подумав над нею? питала вона, знаючи, що хлопець не хоче міркувати, лише списати, а якщо однокласники не дають біжить до неї.
Терпляче пояснювала, доки Андрійко не зрозуміє, а коли доходило раділа.
О, виявляється, легко!
Олена виросла в дитячому будинку, потім вступила до педагогічного училища. Ще крихтою її підкинули на поріг дитбудинку, ім’я дала медсестра сподобалося воно їй, а по батькові придумали перше, що на думку спало. Як і всі в дитбудинку, Олена навчилася терпіти й мовчки зносити образи. А кому скаржитися?
Не знала вона батьківської ласки, але мріяла про свою родину, дітей. Вірила, що віддасть усю нероздану любов чоловікові та дітям. Уявляла, що зустріне такого чоловіка, і житимуть вони одне для одного.
Та доля склалася так, що вийшла заміж за Миколу, місцевого водія вантажівки. Помітив він молоду вчительку, а їй так захотілося звити своє гніздечко, відчути хоч краплину жіночого щастя. Придивлявся, аж ось одного разу зупинив.
Олено, дивлюсь я на тебе вже давно, справна ти дівчина. Виходи за мене. Не вмію я залицятися, квіти дарувати, такий я прямий. Правда, старший за тебе, та нехай. Зате хата в мене велика. Батьків поховав, рано пішли, от і живу сам. Хочу в дім господиню привести, серйозно промовив Микола.
Звісно, Олена, як і всі жінки, мріяла про романтику. Уявляла, як коханий стане на одне коліно, подарує перстень, зробить пропозицію. А тут усе просто виходь і заходь.
Що ж, Миколо, приймаю твою пропозицію, відповіла вона, і незабаром відбулося скромне весілля.
Перед весіллям деякі відмовляли її.
Олено, подумай добре, Микола не той чоловік, що тобі потрібен. У тебе тонка натура, ти творча людина, а він звичайний мужик. Ви різні.
Сколько село пам’ятало, Микола завжди був нелюдимим. Хоча працював старанно, і начальство його хвалило. Але жив собі в собі, зовсім не товариський. Олена йому сподобалася, бо була гарною дівчиною стрункою, з довгою косою. Вміла за старовинним звичаєм укласти її навколо голови, а йому це подобалось. Очі зеленкуваті, скромна та мовчазна. Саме таку дружину він і хотів.
Олена з перших днів показала, що вміла господарка. Все встигала: і прибрати, і смачно приготувати, і в дворі завжди чисто. Хоча чоловік помічав, що дружина трохи дивна: іноді вголос читає вірші, співає під час прибирання, і все їй у радість. Але він ці тонкощі не розумів не його склад розуму. Ввечері дивилася серіали й водночас в’язала то шарфик, то рукавички, і дарувала сусідам.
Замислювалася Олена:
Чомусь у нас з Миколою не виходить із дитиною. Живемо вже стільки Пора б. Діти потрібні, вони ж нащадки, має бути все, як у людей.
Микола теж думав про спадкоємців. Бачив, що дружина з кожним днем стає сумнішою, рідше посміхається.
Олена, мабуть, сумує, що не може завагітніти. Ікони в кутку повісила, чую, молиться, Бога просить, думав він, коли чув шепіт дружини.
Сам Микола ні в що не вірив, але й дружині не заважав.
Нехай вішає ікони. Нехай молиться. Мені що? Вірить вона, а я ні, та це її справа. Нічого поганого, у всіх вдома ікони. Багато жінок і до церкви ходять.
Як дружина, Олена його цілком влаштовувала. Тиха, покірна, ніяких вольностей, односельці поважають за те, що вчить їхніх дітей і добре до них ставиться. Правда, одного разу прийшов чоловік додому, а в дворі коза, а потім і курчата з’явилися без його згоди.
Та й бог з ним, вирішив Микола, це ж для господарства. У всіх на подвір’ї є худоба.
Але коли в черговий раз прийшов з роботи й побачив у дворі маленького цуценя, не витримав, сердито запитав:
Оленко, це ще що за шавка у нас? Нам тільки цуценят не вистачало, ще й потомство народить. Собаки вони плодючі.
Миколо, та він же маленький, прибився до нас, стояв біля воріт. Нехай живе. Не збідніємо від зайвої миски юшки. Подивись, у всіх є такі вартові, нехай і нас охороняє, гавкає, щоб знали, якщо хтось чужій прийде.
Переконала чоловіка. Погодився. Нехай живе, чорненьке таке, навіть пухнасте трохи.
Назвемо його Рексом. Виросте розумним буде, а зараз такий кмітливий.
Микола навіть будину змайстрував для Рекса, і з часом прив’
