Просто жити далі
Марічка, жвава маленька дівчинка з двома кумедними «слониками», носилася по сонячній веранді дачного будиночка під Києвом щоки аж палахкотіли від біганини, очі сяяли так, ніби вона щойно виграла лотерею на цілу тисячу гривень. Замість лотереї її чекали мамині пиріжки, але це не менш серйозний приз, погодьтеся.
Побачивши, як друг свого старшого брата, Сашко, неквапливо йде до виходу, Марічка гальмонула як порося на льоду, хапонула його за рукав і дивиться знизу вгору з усією серйозністю майбутньої нареченої.
Я тебе ніколи не відпущу! Он побачиш виросту й обовязково вийду за тебе заміж! Ти тільки чекай!
Сашко на мить розгубився, підняв на неї здивовані брови (наче вперше чує таке освідчення), а потім усміхнувся так тепло, по-нашому, ніби він щойно витягнув з кишені не одну, а дві цукерки «Рошен». Легенько втрепав Марічку по голові, ті два «слоники» стали ще кудлатішими.
Ну, добре, сказав він із лукавим дружнім прищуром, я зачекаю.
А поки що, підморгнув він, гарно вчися і слухайся маму з татом. Ні, так щоб колись не соромно було тебе своєю нареченою назвати!
Говорив ніби лагідно, по-доброму як дядько, що дає поради племінниці на весіллі, а не як професор строгий. Марічка зробила вигляд, що глибоко задумалась, потім відчайдушно кивнула:
Добре! Я буду найкращою!
У повітрі наче розчинився запах домашнього абрикосового варення з літа: безтурботність, сміх, наївні мрії усе те, у що чомусь аж віриться, коли тобі сім років.
*************
Минуло кілька років. Марічка сиділа в кімнаті, повільно гортаючи підручник з алгебри. За вікном ледь світало, у хаті панувала тиша, лише зі сусідньої кімнати доносилися приглушені звуки: брат Остап щось активно обговорював по телефону.
Марічка краєм вуха вловила імя Олександра все, серце стрибнуло в груди. Склалася фігура Not Found із дрібної тривоги: нова дівчина? Олександр?
Не встигаючи нічого осмислити, Марічка вже стоїть під дверима брата і слухає просто, щоб переконатися, що в Олександра точно НЕ зявилась якась там Тетяна чи Інна.
Остап закінчив дзвінок, вийшов і прямо на неї натрапив. Марічка одразу ж випалила:
У Сашка нова дівчина?
Остап у відповідь закотив очі так, ніби в нього headache по-нашому і відразу на весь день. Втім, лізти з моралями не став.
Ти ще з цим? Марічко, тобі вже шістнадцять. Ну, перерости вже цю закоханість! Це ж дитячі забаганки
Марічка спалахнула вся геть і демонстративно схрестила руки. Волосся золотаві хвилі аж розлітається.
Аж ніяк! Ти нічого не розумієш! Він мене точно покохає. Я це відчуваю! Це щось більше, ніж просто дитяча симпатія!
В голосі крутий мікс впевненості та спроби переконати саму себе. У серці зберігались кожні погляди Сашка, його усмішки, випадкові дотики, якими вона будувала свій власний Всесвіт Надії.
Остап вже й не знав, що казати. Дивився на сестру, бачив цей вогонь в очах, йому ясно: доки не впаде останній київський каштан слова марні. Усе це вже давно не просто дитяча вигадка
*************
Коли весняний промінь пробився крізь фіранки, Марічка, тієї миті майже як ранкова пташка, влетіла до вітальні. Обличчя світиться, ніби вона зїла цілий торт Наполеон і не набрала жодного кілограма.
Остап сипає в кружку каву тільки з Краматорська, між іншим! Не встигає він відпити ковтка, як сестра вже біля нього:
Він! Запросив зустрічатись! у захваті Марічка! Приніс на день народження шкатулку з моїм імям! І каже, раз я вже повнолітня, може нарешті зізнатись у своїх почуттях. Сашко мене любить!
Вона аж підстрибує, тамує подих, перевіряє, чи не раптом на голові ананас замість зачіски. В очах радість така, що й київські каштани позаздрили б.
Остап відклав планшет, всміхнувся щиро. Він давно цього чекав і для сестри, й для найкращого друга. Сашко старанно розпитував останні пів року про смаки Марічки, про квіти й навіть про погоду на вихідні: Може разом гайнемо на шашлики?
Вона ж така гарна, зітхав Сашко, і мріяв дочекатися її вісімнадцятиріччя. Ти не проти, якщо ми будемо разом?
Остап завжди відповідав: Якщо вона щаслива я тільки за. Адже знав: другом надійнішим Сашка ще пошукати.
Ну що ж, вітаю, обійняв Остап Марічку. Я радий за вас. Справді радий!
Марічка міцно його обняла, досі не до кінця вірячи, що це не сюжет серіалу «Слуга народу», а її власне щастя. Десь за ними на підвіконні кіт Барсик бурчав, мов іздавна знав: прийшла справжня весна.
*************
Дівчина сиділа в вузенькому коридорі обласної лікарні Києва на жорсткому пластиковому стільці. Стіни у лікарні колір мішана каша, вікна мутні, але світла наче й багато, проте щастя не принесло.
Погляд Марічки був упертим, прозорим, трохи відсутнім. Вона, мов лялька з антикварної лавки на Петрівці: зімяті балетки, розпатланий хвіст, руки на колінах, в очах ні життя, ні сліз.
У голові крутились останні спогади: напередодні разом з Сашком малювали дизайн зали сперечалися навіть про відтінки стрічок. Він сміявся, казав: Все буде, як ти хочеш. А сьогодні його немає. Ані Сашка, ані інших. Одна безглузда секунда на київській трасі, і далі тільки небуття.
У ту тишу коридору влився крок брата. Остап вийшов, обличчя біле, як кефір, очі червоні. Сів поряд, узяв за плечі, сам ледве тримався.
Марічко? Послухай хоч слово скажи, прошу.
Вона повільно повернулась, дивилась скрізь, ніби брата взагалі не було. Голос глухий, як у ляльки:
Про що? питає тихо.
Остап мяв пальці, не знав, куди діти очі.
Просто скажи, як ти. Хоч поплач Не тримай у собі!
Марічка похитала головою. Ні сльози, ні крику.
Не можу. І жити теж не можу.
Слова ці зачепили подвійно. Остап мало не підвівся, щоб крикнути, але зібрався: мусить бути опорою.
Відтоді Марічка перестала відповідати на слова, наче світ став німував. Кінець-кінцем лікар дав заспокійливе уко-льчик, все попливло
Коли опритомніла вже не лікарня, а рідна кімната. Знайомі штори, полиця із книжками, фото в рамці. Але ні душі в очах, ні тепла в рухах. Вона бачить маму: бліда, як фарба навесні, ходить тихо, як тінь за плечима.
я за неї боюся, прослизнув до вух голос Остапа, Марічка ж від першого класу про Самого тільки й думала. Що далі з нею буде?
Время лікує, відповіла мама так, що самій не вірилась. Дочка жила тією любовю, тепер лишилась пустка. Та ми за нею приглянемо, додала переконаніше, хапаючись за мамину силу.
Марічка усе це вдала, що не чує у середині пустка. Вона не спить, але не подає виду. Що сказати? Що біль, як чіпсіна на столі нікуди не зникає.
Остап залишився ще трохи і тихцем вийшов. Мама залишилась біля неї. Тиша, ледь чутно тикає годинник.
*************
Девять днів. Сорок днів. Час тягнувся, наче весела пісня Ой у лузі червона калина, але без мелодії й радості. Марічка живе на підвіконні, зіщулилась, ніби хоче влізти у себе, дивиться крізь двір, але бачить тільки осінні спогади ту саму лавочку під кленом, там Сашко робив їй пропозицію (тільки не в готелі Hilton, а на їхньому старому дворі!). Пальці в нього тоді тремтіли, а вона навіть не дала договорити одразу так!
Тепер та лавка мов старий велосипед у підвалі: вже не потрібна.
Марічко, ходімо щось поїсти? мамин голос, теплий, як наваристий борщ, вривається у простір.
Не хочу, рівно, байдужо.
Треба ти вчора теж не їла голос мякий, та з ноткою тревоги, наче мама благає: зроби хоч обличчя щасливим.
Та кому треба? Я нічого не винна
Мама застигла, наче побачила кригу в борщі. Не знайшла, що сказати тільки тяжко зітхнула й вийшла. Остап дочекався її в коридорі мовчки похитав головою, сам усе почув.
Говорила з лікаркою Смілянською, шепоче мама. Нам справді треба до спеціаліста. Своїми силами не впораємось.
Я подзвоню, рішуче каже Остап.
Вона в кімнаті стабільна, мов вікно: погляд у ніч, думки у нікуди.
Коли вечір накрив місто, а місяць кинув холодний промінь на паркет, Марічка підійшла до ліжка, як автомат: лягла, накрилася з головою й чекає сну, як весну після тривалої зими.
І тут їй сниться Сашко. Стоїть не ангел, а напрочуд звичайний, у своїй сірій толстовці.
Марічко, глянь на себе. Що це за вигляд?
Вона хотіла щось сказати, але не могла. Він наблизився:
Знаєш, що ти сильна. Я ж тобі казав життя продовжується, ти маєш жити. Далі.
Вона навіть відчула тепло його долоні на обличчі.
Попереду у тебе ще стільки всього Якщо тяжко подивись на зірку. Я там. І поклич мене, коли треба.
Вона схлипнула, простягнула руку він зник, тільки шепіт залишився:
Живи, Марічко. Пообіцяй це мені.
Вона прокинулась із мокрою подушкою. Всередині громи і блискавки. Не витримала: закричала на всю квартиру. Вбігають мама і брат.
Мариночко, що сталося? мама обіймає, Остап розгублено шукає ліки.
Вона плаче, як ніколи в житті, слова не вимовити. В голові останній шепіт коханого:
Пообіцяй мені
І крізь сльози, крізь зламаний голос шепоче:
Я обіцяю
Мама хитає, Остап обіймає. Вони мовчать їм не треба говорити. Просто поруч.
А Марічка тягнеться до мами, і десь там, першою паростинкою на попелищі, росте розуміння: мусить спробувати жити. Хоч би для нього.
*************
Якось довгим вечором усі сидять у вітальні. Мама розливає чай, але чашки стоять повні ніхто не пє. Відчувається час щось змінювати.
Думаю, варто переїхати, тихо каже Остап і дивиться на сестру. Тут кожен кут спогад. Кожна вулиця болюча.
Марічка мовчки дивиться крізь вікно на дощ, який у Києві довгий, як міжміський потяг.
У новому місті буде легше, додає мама, поправляючи її руку. Нове оточення, нові люди може, вийде почати з чистого аркуша.
А куди? питає Марічка.
Є варіант у Львові, пояснює Остап. В мене там знайомий, з роботою допоможе. Житло спершу знімемо.
Мама підтакує:
Університет підберемо для тебе. Все зробимо. Лише б тобі стало легше.
В голові в Марічки проноситься стрічка спогадів: Сашко на лавці біля школи, квіти, їхній двір Кожен камінець тут болючий.
Добре, промовляє нарешті. Давайте переїдемо.
Сказати це нелегко, але то вже рішення.
Далі збір речей, коробки, валізи. Марічка бере в руки то брелок, то фото й думає: нове життя. В день відїзду вийшла на балкон, востаннє глянула на старий двір. Серце стислося та вона зціпила зуби: Я впораюсь!
Львів зустрів їх вітром і мокрим асфальтом. Квартира світла, нова. Марічка довго стояла біля вікна, дивилася на місто, незнайомих людей. Тут немає Сашкового сліду, немає спогадів лише чистий аркуш.
Перші тижні складно. Сон тривожний, сни про Сашка він всміхається, підбадьорює. Вранці щоки мокрі. Але зі дня у день вона помічає: у парку розквітли тюльпани, у кафе через дорогу бариста вже вітається: Доброго дня, панянко Марічко!
Це дрібниці, але вони дають сили. Марічка памятає Сашка. І тепер розуміє: жити далі це не зрада його памяті. Це виконати його останній прохання.
Вона відвідує підготовчі курси у львівському університеті, допомагає мамі, гуляє з братом на Високому Замку. Кожен день нелегкий, але щось змінюється.
І Марічка знає: він бачить. Він пишається нею.
Бо вона тримається.
Бо вона продовжує жити.
