Вибачте нас, почав один з поліцейських. Але ця пані стверджує, що ваш кіт перестрибнув на її балкон, напав на неї, а потім викрав її кошеня
Іноді будинки вигинаються так, ніби намагаються обійняти самі себе: два крила упритул стають під кутом прямих думок девяносто градусів сновидіння. І якщо дивитися у двір, то в самому стику розцвітають майже дотичні балкони відстань між ними трохи більша за простягнуту руку, але менша за тривогу.
На такому пятому поверсі оселились чоловік і жінка. Після робочого дня у творчому офісі на Оболоні, вони разом поверталися додому на своєму старенькому «Жигулі», який пахнув яблуками й осінню.
Йшли через дворик, як раптом на клумбу висипалися дворові пси й кинулися на обдертого рудого кота того самого, якого вони інколи підгодовували сардельками з магазину на куті.
Чоловік підняв руки пси розлетілися, а кіт залишився під лавкою з розірваним вухом, здавався непритомним. Вони підібрали його, та світу навколо затремтіла повезли до ветклініки на Подолі.
У прозорому світлі лікарських ламп коту підшили записки до майбутнього: залили фізіологічний розчин, штовхнули під шкіру вітаміни й протизапальні, і сказали: Приносьте цього розбишаку щодня на інєкції.
Так у їхній квартирі зявився Гаврило.
Чому саме Гаврило? а ви подивіться: справжній бандит з очима, мов вугільна ніч, і вуса розчісані в бойову позу. Але, як зясувалося
Грізний Гаврило так швидко призвичаївся до теплого застілля, що вже за пару днів лежав пузцем догори на дивані, закочував очі й мурчав, наче моторчик у сонячне віконце.
Диви, яка мацера справжній князь, жартувала жінка, гладячи його лапу.
Гаврило морщився, коли рука наближалася до ще болючих місць, але ніяк не міг втримати мурчання йому це подобалось.
Він видужав: шерсть його засяяла, очі випромінювали рятовану вдячність, і він почав спати у них на колінах, наче так було завжди.
Минулі сни про вітер і холод, падіння у ніч розчинилися, як чай із цукром у склянці.
Гаврило щоденно виходив на балкон і довго дивився вниз світ під балконом здавався дивовижно віддаленим, немов було прохідне шоу, у яке він вже не прагне повернутись.
Балкони сусідів його не цікавили. Аж поки
На балконі другого під’їзду, що майже торкається їхнього, виник пухнастий золотий клубочок. Малесенький породистий вихованець, із бантиком на шиї.
О, панич Звідки тобі знати справжню ціну? пирхнув Гаврило, демонстративно відвертаючись.
Але на другий день він почув дивний звук немов шелест дощу крізь зимове скло. Кошеня тихо скімліло в кутку балкона:
Гей! гукнув Гаврило. Чого ревеш? Не той корм, чи що?
Золотий клубочок злякано згорнувся, змовк і дивився на нього великими круглими очима дитячого страху.
Ну? Чого ревеш? ще раз спитав Гаврило.
Вона мене капцем Знаєш, як боляче?! пролепетало кошеня.
Гаврило не розумів, що таке удар капцем. Його вже давно ніхто не скривджував. Але біль памятав.
Капцем? За що?
Я вранці нявкнув їсти хотів А вона мене за це і накричала, і вдарила.
Гаврило задумався. Маленький клубочок здригається, притискається до стінки балкона і навіть не сміє подихати.
Часто таке? прошепотів він.
Майже завжди… За будь-який звук чи пустощі. Вона мене не любить.
А по телефону подругам вона вихваляється, казала, мовляв, «дорогий» я. Кажуть, що купила за дві з половиною тисячі гривень, а я й не знаю, що це таке бути «дорогим»
Гаврило знав, що значить «дорогий». На його нового життя це слово звучить інакше: «Мій дорогенький».
Він насупився. Ситуація дивна, душу давить жаль. На вулиці він би уже діяв, а тут
Кошеня подзвали в квартиру. Він, тремтячи, залишив калюжку на балконній підлозі й чемно побіг у двері.
Гаврило дивився на мокре місце пригадалось, як він сам будучи крихітним щойно втік від собаки, й від страху зробив так само.
Відтоді Гаврило майже весь час сидів на балконі, назираючи за своїм новим знайомим Златиком.
По-правді, імя йому пасувало б інше: Трясунець.
Але Златик, попри все, звик до нього і щоразу жалівся на своє життя через балкон:
Казала сьогодні, якщо я ще хоч раз пищатиму, викине мене з балкона. Втомилася прибирати за мною, схлипував він.
У Гаврила шерсть вставала дибки, жалість палала у грудях. Щовечора він чув крики власниці Златика, а іноді звук ударів капцем, і те змушувало його здригатися.
Рішення сформувалося давно, та страх тримав. Гаврило не хотів знову на вулицю, у холод і порожнечу. Не хотів втратити людей, які його врятували.
Але думка, що уся та жінка одного дня може вбити кошеня, не давала спокою.
Сонь зламався через кілька днів.
Гаврило виглядав на балкон у вечірній туман з чужої квартири лилися крики. Жінка у піжамі, схожа на великого шпиляста хмару, низько нависла над Златиком з капцем у руці.
Віддзеркалення у балконних дверях робило її страшною, як нічний дух.
Перед тим, як вона встигла вдарити, на балкон впало щось величезне, чорне й хижо-тривожне. Пекельний кіт з жовтими вогняними очима, гострими як голки іскрами. У її уяві він дихав вогнем і сипав блискавками.
Вона закричала, капець вилетів з руки, і по її піжамі текло тепле Уся істота її страху перескочила у світ снів і викрала Златика.
За десять хвилин поліція дзвонила у двері Гавриливих господарів. На порозі стояла змучена сусідка зі скажено-зеленими очима.
Ваш кіт на мене напав! верещала вона. Подер і викрав Златика! Я дзвоню в поліцію!
Пані, спокійно відповіла господиня. Наш кіт удома. Він навіть не виходив. І котика вашого у нас немає.
Обличчя сусідки смикнулось, губи шипіли, але вона розвернулася й вийшла, залишаючи за собою хвіст образи.
Минуло ще десять хвилин прийшов поліцейський патруль. За плечима офіцерів стояла ця ж пані, туманно пояснюючи, що її кошеня викрали через балкон.
Перепрошуємо, мовив один. Ваша сусідка вважає, що ваш кіт перескочив на її балкон, став причиною бешкету і викрав кошеня
Що? в один голос здивувалися господарі.
Будь ласка, переконайтесь самі, сказав чоловік. Наш кіт зараз спить на дивані. Котика у нас нема.
Вся компанія зайшла у кімнату. Гаврило справді безтурботно мурчав, розкинувшись на мякому дивані.
Це він! Це він! заверещала сусідка. Він подер мене і вкрав мого Златика!
Перепрошуємо, кого саме викрав ваш кіт? не зрозуміли поліцейські. Їхній кіт вкрав ваші золоті гривні?
Ви що, смієтесь?! розпачливо зірвалася вона. Мого котика звати Златик!
Офіцери перезирнулись і вийшли на балкон.
Метр пятдесят, зауважив один.
Ви справді думаєте, що кіт перестрибнув таку відстань із кошеням у зубах? додав інший.
Ви мені не довіряєте?! закричала сусідка. Вона кидалася по квартирі, відкривала шафи, витрушувала ящики й перевертала постіль.
Поліцейським довелося посадити її на стілець.
Пані, суворо прозвучав голос. Ви щойно порушуєте спокій. За такий розгардіяш господарі можуть подати на вас у суд.
На мене?! Після того як їхній кіт мене знищив і кошеня викрав?!
До речі, похмуро додав офіцер. Покажіть, де саме він вас подряпав.
Сусідка затнулась, потім тільки прошипіла: Я вам ще покажу! Усім покажу!
Перепрошую, мяко сказала господиня. Від вас неприємно пахне Може, підніметеся зі стільця?
Очі сусідки блимнули усіма відтінками зеленого, обличчя то червоніло, то зеленіло, то сіріло.
Вона вискочила з квартири й грюкнула дверима.
Будете писати заяву? спитав поліцейський.
Ні, відповіли господарі.
Схоже, не зовсім при собі, пошепки додала жінка.
Перепрошуємо за незручність, мовили офіцери і пішли.
Господарі глянули на Гаврила, що вдячно зиркав на них із дивана.
Ану сказав чоловік.
Ану, повторила жінка.
Гаврило згрішено підняв погляд, сплигнув з дивана й почвалав до шафи. Кігтями відчинив дверцята, зістрибнув на полицю і дістав з-під рушників мокрого, переляканого Златика.
Господи зітхнули обоє.
Вони сіли на диван. Гаврило обережно підштовхнув до них клубочок страху.
Що ж тепер робити? прошепотіла жінка, беручи кошеня на руки.
Златик здригнувся і згорнувся ще тугіше.
Не бійся, малий, лагідно промовив чоловік.
Ми котиків не кривдимо, додала вона, погладжуючи худеньку спинку. А ти, Гавриле Ти караний, сказала вона суворо. Так не можна не можна і крапка. Треба було інакше…
А як інакше? здивувався чоловік. Він же врятував малюка від справжньої відьми.
Й узагалі, у нас немає ніякого кошеняти. Поліцейські ж так і сказали.
Ото вже чоловіча солідарність, засміялася жінка, звертаючись до Златика. Може, ти його ще й куркою пригостиш?
Саме так! підтвердив чоловік. Пішли, Гавриле, дам тобі курочку.
Ти тільки подивись на цього розбишаку! зиркнула жінка, шукаючи підтримки у Златика.
А Златик несподівано обійняв її долоню своїми мякими лапками й притулився.
Жінка усміхнулась і примирливо сказала:
Ну, гаразд… Вперше прощаю.
Чоловік з Гаврилом рушили на кухню, а Златик тихо загуркотів у неї на колінах. Здавалося, він нарешті зрозумів: коли тебе гладять це справжнє щастя.
І слово «дорогий», вимовлене цією жінкою, мало зовсім інший смак воно зігрівало серце, як промінь ранкового сонця над химерним київським двором.
