Зі страху сказано
Катерина тримала в руках аркуш із переліком аналізів та направлень, ніби він міг втримати увесь хаос у межах тонкого паперу. У коридорі хірургічного відділення стояли пластикові стільці, на стіні теліпався телевізор без звуку, а по екрану повзла новинна стрічка, яка, здавалося, стосувалася іншої планети. Вона підвелася, коли з-за дверей виглянула медсестра.
Родичі Петра Андрійовича? Підійдіть, будь ласка.
Катерина ступила першою і одразу відчула, як поруч піднімається Дмитро. Він був у тій самій куртці, в яку вскочив серед ночі, і весь час тримав руки в кишенях, наче того, що вони тримаються, залежить увесь Всесвіт.
У палаті тато лежав на лікарняному ліжку з високими бортиками, під простирадлом чітко показувалися коліна трохи зігнуті, як він завжди любив, якщо влаштовувався зручніше. На тумбочці стояла вода, пакет з документами й дбайливо складена футболка. Тато глянув на дітей так, ніби хотів усміхнутися, але вирішив притримати сили.
Ну що, тихо спитав він, як ви тут?
Катерина сіла на самий край стільця, аби не височіти над ним занадто. Хотілося говорити швидко й сміливо, але язик замішкав у роті.
Ми тут. Усе нормально. Зараз зроблять… вона не закінчила фразу.
Дмитро нахилився ближче, так, ніби міг накрити батька плечем і захистити від усього.
Татку, ти тільки тримайся. Ми все організуємо. Я… я приїжджатиму, як треба.
Слова як треба зависли в повітрі, й Катерина зненацька відчула, як вони обидва шукають у них точку опори. Лікар учора говорив сухо й без зайвих подробиць, а в кожній паузі Катерина чула ризик. Страх склеював їх, як клей Момент, від якого потім тиждень нігті відмиваєш.
Дімо, сказала вона, не підводячи очей до батька, давай чесно. Зараз не той час, щоб зясовувати стосунки. Ми домовляємося: хто б що не було ти не зникаєш. Я теж. Ми не кинемо.
Дмитро кивнув так різко, що аж шия клацнула.
Обіцяю. Я поряд. І якщо що я все візьму на себе. Чуєш? звертався він до тата, але дивився на Катерину, ніби завершував договір між ними.
Тато перевів погляд від одного до іншого. Його пальці, сухі та теплі, коротко стиснули край простирадла.
Без клятв, сказав він. Просто не сваріться.
Катерина хотіла відразу закинути та що ти, ми дорослі люди. Але натомість накрила батькову руку долонею. Здавалося, скажи вона потрібну фразу і операція точно пройде краще.
Ми впораємось, сказала вона. Будемо робити, як треба.
Коли тата поклали на каталку й вивезли, Катерина та Дмитро залишилися в коридорі. Це їхнє невимовне допоможемо стало ніби оберегом, який подумки повторювали, аби не зірватися. Катерина швидко написала чоловіку СМС, що затримується, і вимкнула звук. Дмитро подзвонив на роботу й сказав, що бере відпустку за свій рахунок хоча Катерина знала, що там і так усе на волосині, як весняні лід на Дніпрі.
Операція затягнулася довше, ніж їм обіцяли. Лікар вийшов знесилений, зняв маску й сказав, що зробили все можливе, тепер важливі перші дні. Не почувши заповітного усе добре, Катерина вчепилася за кожне стабільно.
Прогноз обережний, додав лікар. Відновлення буде повільним. Потрібен догляд, контроль ліків, спостереження.
Катерина кивала, як на уроці історії не дай Боже щось пропустити. Дмитро питав про реабілітацію, строки, коли ж нарешті можна буде додому. Відповідь була одна: Додому не скоро, і там буде теж робота.
Перші дні після операції Катерина жила у режимі приїхала дізналася принесла відїхала. Вивчила розклад відвідувань, імена обох санітарок, номер кабінету, де виписували рецепти. Список таблеток тримала у телефоні та на всяк випадок продублювала ще й у блокноті, бо телефон розряджається, а блокнот ні.
Дмитро приїздив через день, іноді вже затемна. Приносив яблука, воду, одноразові пелюшки, які Катерина просила купити по дорозі. Говорив він енергійно, але у палаті швидко стихав, ніби боявся сказати щось зайве.
Тато тримав марку. Не скаржився, лише зрідка просив поправити подушку чи подати кружку. Коли було боляче просто закривав очі й дихав, як його колись навчили на курсах після інфаркту. Катерина дивилася на нього й думала: гідність це теж робота.
Через два тижні тата перевели в загальну палату, а ще за тиждень почали говорити про виписку. Катерина відчула пополам і полегшення, і паніку. У лікарні розклад чіткий: уколи, обходи, аналізи. А вдома доведеться розклад малювати самим.
У день виписки Катерина приїхала з чоловіком на старенькому Ланосі, привезла складну тростину від сусідки, пакет з чистою сорочкою. Дмитро обіцяв підїхати до підїзду, допомогти підняти тата на третій поверх без ліфта. Він не приїхав.
Катерина стояла під підїздом з ключами і пакетом документів. Тато сидів на лавці, задавлений дорогою, і намагався виглядати бадьоріше, ніж почувався. Чоловік Катерини нервово поглядав на годинник.
Зараз Діма буде, сказала вона, хоча вже й сама не вірила.
На дзвінок Дмитро відповів далеко не одразу.
Я в заторі, буркнув. На мосту стою. Не встигаю. Може… ви якось самі?
Катерину накрило хвилею гніву.
Якось самі? перепитала вона. Дім, ти ж…
Приїду ввечері. Серйозно. Просто зараз ніяк.
Катерина не стала сперечатися при татові. Втягнули його всі троє: чоловік, сусід, якого Катерина схопила на сходах, і сама Катерина, підіпиравши тата під лікоть. Тато дихав важко, але мовчав. На майданчику Катерина відкрила двері, увімкнула світло в коридорі, поставила пакет з ліками на тумбочку і відразу подумала: треба би прибрати килимок, щоб тато не перечепився.
Ввечері Дмитро прийшов з винуватою міною і торбою мандаринів.
Ну як ви? застелив він фразою, ніби не було ранку.
Катерина подала йому список: таблетки зранку, ще таблетки вдень, уколи через день, перевязки, контроль тиску. Говорила рівним голосом, бо дасть собі слабину й одразу розплачеться.
Я можу на вихідних, сказав Дмитро. У будні в мене сам знаєш.
Катерина знала. У нього робота, де могуть за одну ніч скоротити зміну. Дружина і маленький син, кредит на Хюндай, вічний страх пролетіти. У Катерини двоє школярів, чоловік, який дратується через її вічну відсутність, начальниця з поглядом, як у сканера.
Перші тижні вдома минули в тумані справ. Катерина вставала раніше за всіх, щоб встигнути нагодувати тата кашею без солі, вчасно дати ліки, виміряти тиск. Потім підйом дітей, збір до школи, список для чоловіка, і на роботу. В обід телефонувала батьку: чи поїв, чи не крутиться голова. Після роботи аптека, черга за ліками: потрібно саме цей препарат, а фармацевт пропонує майже те ж саме, але Катерина не ризикує.
Дмитро приїздив у вихідні на кілька годин. Допомагав винести сміття, сходити в АТБ, посидіти з татом, поки Катерина щось готувала. Але щоразу дивився на годинник.
Мені треба бігти, казав. Там справи.
Катерина кивала, хоча всередині зщемлювалося. Намагалася не підраховувати, хто більше зробив, але арифметика сама складалася в голові.
Якось увечері, коли тато вже заснув, Катерина стояла на кухні коло мийки. Вода занадто гаряча, пальці пече. Чоловік, сомуючи за столом, нарешті промовив:
Ти ж розумієш, так далі не піде? Ти вигоряєш. Діти тебе й не бачать.
Катерина вимкнула кран.
А ти що пропонуєш?
Сиділку. Хоч би на пару годин. Або хай Дмитро підхопить частину буднів.
Катерина уявила, як каже Дмитрові сиділка, і одразу у вухах пролунало його у нас нема грошей. Та й вона сама теж не знала, чи вистачить гривень. Вони ще є, але кожна вже розписана.
Наступного дня тато попросив довести його до ванної. Хапався за стіну, йшов повільно. Катерина від напруги аж тремтіла. Коли тато сів на табурет у ванній, подивився на неї знизу:
Ти втомилася, сказав.
Нормально, відповіла Катерина.
Нормально це коли ти посміхаєшся не через силу.
Катерина відвернулася, поки сльози не виступили. Їй було незручно за свою втому, немов зраджувала тата просто тим, що не витримує.
За місяць стало ясно: відновлення йде повільніше, ніж очікували. Тато міг ходити по квартирі, але швидко стомлювався. Потрібно було допомагати йому з душем, стежити, щоб не забував пити воду, приймати ліки вчасно. Він старався сам, але часом плутав упаковки.
Катерина попросила Дмитра приїхати ввечері середи, щоби вона потрапила на батьківські збори в сина. Дмитро погодився.
У середу він не приїхав.
Він написав: Не вийде, у малого температура. Катерина прочитала і щось у серці обірвалося. На хвору дитину злитися не можна, але злість своє взяла.
Вона не пішла на збори. Сиділа на кухні, дивилася на зошит сина, де треба було підписати контрольну, і думала: її життя стало серією чужих потреб, а її власних давно не видно.
У суботу Дмитро зявився, наче так і треба, і почав розповідати, як всю ніч збивали температуру, як і дружина виснажена.
Я розумію, сказала Катерина. І справді розумію.
Дмитро насторожено подивився.
Але? уточнив він.
Катерина взяла нотатник, де були всі розклади та пігулки.
Але ти дав слово. У лікарні. Ти сказав: Я буду поряд і візьму на себе. Памятаєш?
Слова прозвучали, наче ложкою по каструлі. Катерина й сама здивувалась, що так прямо. Дивилася, як Дмитро напружується.
Я і так приїжджаю, сказав він. Я що, взагалі не помагаю?
Ти приїжджаєш, коли тобі зручно, відповіла Катерина. А мені потрібно, коли мені треба. Відчуваєш різницю?
Дмитро почервонів.
Думаєш, мені просто? Думаєш, я не переймаюся? У мене теж сімя. Робота. Я не можу все залишити.
А я можу? у Катерини зірвався голос. Як я можу кинути дітей, роботу, чоловіка? Як мені вночі не спати, бо татові погано, а вдень усміхатися начальниці? Я можу, так?
З кімнати долинув кашель тата. Катерина замовкла, проте було спізно. Дмитро ступив ближче.
Ти тоді сама сказала ми не кинемо, тихо промовив, але так, що слова різали. Ти сама взяла на себе. Ти завжди так. Ти сильна. А потім вимагаєш від інших такої ж сили.
Катерина відчула пустку. Вона раптом побачила себе збоку: як бере на себе більше, бо боїться, що все розвалиться, якщо ні. І як потім злиться, що інші не витримують.
Я не сильна, сказала вона. Я теж не знаю, як інакше.
Дмитро опустив очі.
Я теж не знаю, промовив. Я тоді в палаті сказав, що візьму на себе, бо боявся, що інакше… не договорив.
Катерина сіла на стілець, руки тремтіли.
Ми це казали зі страху, сказала вона. А тепер цим страхом один одного ковбасимо.
Дмитро мовчав. Знову кашлянув тато, і Катерина пішла до нього. Тато лежав, дивився в стелю.
Ви тут не сваріться через мене, промовив, не повертаючи голови.
Ми не сваримось, збрехала Катерина.
Тато повернувся й подивився прямо:
Я чую. Я не глухий. І не хочу бути причиною, через яку ви зненавидите один одного.
Катерина сіла поруч.
Тату, ми не ненавидимо.
Тоді домовтеся. Ділом, не словами. І щоб кожному було по силах.
Наступного тижня Катерина записалась до сімейної лікарки в поліклініку, де тата треба було спостерігати після операції. Взяла електронний талон через Дію, зібрала документи в жовту папку. Дмитро погодився поїхати з ними у будні в Катерини вже не було сил тягтися самій.
У кабінеті лікарка дивилася на аналізи, ставила питання, говорила спокійно. Не обіцяла див чудес, але й не лякала. В кінці спитала:
Хто доглядає?
Катерина і Дмитро переглянулися.
Я, сказала Катерина.
І я допомагаю, вставив Дмитро.
Лікарка кивнула:
Вам не потрібен героїзм, вам потрібен план. Можна оформити патронаж, соціальну допомогу, оплатити частину послуг сиділки. І ще: той, хто доглядає, теж має відпочивати, інакше сам стане пацієнтом.
У Катерини аж полегшало: не виправдання, а дозвіл не бути бронебійною.
Після поліклініки зайшли в ЦНАП, бо лікарка дала список документів. У черзі Катерина стояла поруч із Дмитром, тримаючи папку, й відчувала: щось вони таки роблять разом, а не наввипередки. Дмитро сам поцікавився, скільки коштує сиділка на кілька годин, відкрив калькулятор на телефоні.
Ввечері організували сімейну раду на кухні. Тато у теплій жилетці за столом, слухав уважно, не втручався. Чоловік Катерини розлив чай і теж сів поруч ніби теж підписує договір.
Катерина відкрила блокнот:
Давайте без завжди й ніколи. Нам потрібен графік. І гроші. І кордони.
Дмитро кивнув:
Я можу два вечори на тиждень скажімо, вівторок і четвер. Буду після роботи сидіти з татом, робити все, що треба, а ти хоч відпочинь.
Катерина відчула дивне полегшення, схоже на перемогу після олімпіади.
Окей, сказала. Ці дні лише відпочинок або діти. Ще: у вихідні ти бере один повний день з ранку до вечора. Я їду куди завгодно: до дітей, чоловіка, просто гуляти. Я не дзвоню кожні півгодини.
Дмитро усміхнувся:
Домовились.
Чоловік Катерини додав:
По грошах. Ми можемо скидатися на сиділку по три години на день хоча б у будні. Я візьму частину на себе, але давайте калькулювати.
Дмитро скривився:
Я не потягну половину, чесно. Але можу фіксовано. Стільки то на місяць. Ще можу купувати ті ліки, що не за пільгою.
Катерина все занотувала. Хотіла сказати ти повинен більше, але зупинила себе.
Тож так, підсумувала. Я беру організацію, дзвінки, записи, папірці. Ти два вечори й один вихідний плюс ліки та частину сиділки. Хто більше втомився не рахуємо. Просто працюємо по плану.
Тато кашлянув, підняв руку:
Я теж дещо беру. Я робитиму вправи, як призначила лікарка. Сам слідкуватиму за пігулками, якщо ви підпишете коробочку по днях. Якщо мені гірше кажу одразу.
Катерина подивилася на нього і раптом побачила не лише хворого, а й чоловіка, який намагається повернути контроль. Це було важливо.
Наступного дня Катерина купила в аптеці органайзер для пігулок на тиждень. Вдома розклала таблетки по відділеннях, підписала маркером ранок і вечір. Поставила на тумбочку до тата, біля склянки з водою. Тато трішечки перевірив кришечки, ніби це був якийсь науковий експеримент.
У вівторок увечері прийшов Дмитро. Зняв взуття, вимив руки, зайшов у кімнату до тата. Катерина показала, де пелюшки, градусник, телефони лікаря й 103. Говорила вже не з докором, а просто передавала естафету, як ключі від квартири.
Я пішла, сказала й на мить затрималася в коридорі. З кімнати долинали голоси: Дмитро питав тата про новини, тато відповідав коротко й навіть сміявся.
Катерина вийшла у двір, походила без мети, повз дитячий майданчик. Відчувала у тілі ще напругу, ніби щосекунди можуть гукнути назад. Але не кликали.
Через годину повернулася. У квартирі було спокійно. Дмитро сидів на кухні, пив чай, сам собі наливши. На столі розгорнутий блокнот з графіком.
Все нормально, сказав. Тато заснув. Я зробив чай, він випив трохи. Таблетки сам прийняв, я лише нагадав.
Катерина кивнула:
Дякую.
Дмитро глянув на неї:
Слухай, про ту нашу обіцянку Я не хочу, щоб вона висіла над нами. Давай робити те, що можемо. І щоб ти не думала, що я що я плюю на всіх.
Катерина відчула: щось відпустило.
Я теж не хочу клятв, сказала. Я хочу ясності. І хоч трохи життя, не лише виживання.
Дмитро закрив блокнот:
Отже, тримаємо план. Якщо зміниться щось попереджаємо. Без війни.
Катерина провела його до дверей, перевірила замок, світло. Потім зайшла до тата він спав, але виглядав спокійніше, ніж у лікарні. На тумбочці вода, органайзер закритий, все як у книжці.
Катерина сіла на край ліжка, тихо поправила ковдру. В неї не було відчуття тріумфу. Але вперше було враження, що вони знайшли спосіб не занапастити одне одного, поки рятують тата.
На кухні в блокноті залишився аркуш із розкладом: вівторок, четвер, субота. Поряд сума, яку кожен вносить, і номер сиділки, яку порадила лікарка. Це була не обіцянка всього. Це було те, що реально зробити й повторити завтра.
