Бабусю, маю до тебе прохання… Мені дуже потрібні гроші.
Багато.
Вечір. Максим прийшов у гості, і весь такий нервовий, хоч завжди спокійний, ніби нічого на світі не може його здивувати.
Зазвичай двічі на тиждень навідує Ганну Іванівну: то закупи принесе, то сміття викине, якось і диван їй поперебирав тепер ще сто років простоитиме. А тут ходить по кімнаті, чухає потилицю.
Ганна Іванівна завжди остерігалась такий час, всяке буває!
Максимчику, а навіщо тобі такі гроші? І скільки це багато? Ганна Іванівна навіть руки склала, готуючись до найстрашнішого.
Максим старший онук, хлопець добрий, порядний. Школу закінчив торік, зараз на заочному навчається, ще й підпрацьовує. Ганна Іванівна про нього зла не чула, батьки теж не жалілись. Але на що йому така сума?
Бабусю, зараз не можу сказати. Але точно віддам, чесно! Можна навіть частинами…
Ти ж знаєш, я на пенсії. Скільки тобі?
Сто тисяч гривень.
Чому не до батьків звертаєшся? спитала Ганна Іванівна, вже приблизно здогадуючись, що почує у відповідь. Максимів батько, її зять, суворий чоловяга: син має сам відповідати за свої рішення, по-дорослому. Не лізти куди не потрібно.
Вони не дадуть, підтвердив Максим її думки.
А раптом влип в якусь халепу? А якщо дасть ці гроші гірше не стане? А якщо ні онук буде у великій біді?.. Сидить, бідолаха, очима блимає.
Бабуню, нічого лихого, чесно, Максим перехопив її погляд. Поверну за три місяці, ось тобі хресне слово! Чи ти мені вже не віриш?
Може, й дати. Навіть якщо не віддасть, хай буде хоча б одна людина, що підтримає. Ці гроші лежать на чорний день а може, оце й він, той день. Максим до неї звернувся, значить, довіряє. Думати зараз про похорон ще рано, ще поживе! Ось про живих треба думати, і довіряти своїм.
Кажуть же: якщо даєш у борг прощайся з грошима. Молодь загадкові створіння: чорт його знає, що у них в голові. Але онук її не підводив!
Добре, дам. На три місяці. Але, може, батькам сказати?
Бабусю, я тебе люблю і ніколи не обманю. Якщо не можеш візьму кредит, працюю ж.
Зранку Ганна Іванівна пішла до відділення ПриватБанку, зняла всю суму й віддала онуку.
Максим аж засвітився, розцілував бабусю, дякує:
Дякую, бабусю, ти найрідніша! Я все поверну! і вихором вилетів з хати.
Ганна Іванівна налила собі чаю і задумалась. Колись і їй конче треба були гроші і завжди хтось виручав. А зараз хто ж кого виручить? Кожен сам за себе. Ой, нелегкі часи!
Через тиждень Максим влетів до неї, радісний, як першачок на лінійці:
Бабусю, ось трохи грошей авансом дали! А можна завтра до тебе прийду не сам?
Та приходь, спечу твій улюблений маківник, Ганна Іванівна тепло посміхнулась. Може, нарешті розкаже, в чому справа, головне щоб живий-здоровий.
Наступного дня Максим прийшов з дівчиною. Тоненька, смішлива, очі як у тієї київської весни.
Бабусю, знайомся це Соломія. Соломіє, це моя Ганна Іванівна, золота жінка.
Соломія мило усміхнулась:
Добрий вечір, Ганно Іванівно, неймовірно вам вдячна!
Проходьте, мені теж дуже приємно, Ганна Іванівна полегшено видихнула. З першого ж погляду сподобалась їй ця Соломія.
Всі сіли до столу, чай, маківник Буденно, по-сімейному.
Бабусю, я тоді не міг сказати, Максим дивиться розгублено, У Соломії мами раптові проблеми зі здоровям, гроші були потрібні на термінову операцію. А Соломія трохи забобонна не дозволила мені нікому розповідати. Зараз уже усе добре, дякувати Богу, маму прооперували. Прогноз чудовий! ніжно глянув на Соломію і взяв її за руку. Правильно, кохана?
Спасибі вам! Не знаю, чим віддячити, Соломія схлипнула і відвернулась, витираючи сльозу.
Ну все, моя ластівочко, не плач, тепер усе позаду, Максим встав із-за столу. Бабусю, нам пора, вже пізно. Я проведу Соломію.
Йдіть, дітки, на добраніч! Нехай вам щастить, Ганна Іванівна перехрестила їх на порозі.
Оце онук виріс! Гарний хлопець. І правильно, що я йому повірила. Гроші не головне, головне, що ми стали ближчі.
Через два місяці Максим повернув останню копійку й щасливо сказав:
Уявляєш, лікар сказав: якби ще день-два було б пізно. Якби ти тоді не допомогла, все могло закінчитись зовсім інакше. Дякую тобі, бабусю. Я тоді не знав, що робити, якось аж світ завалився… А тепер бачу завжди знайдеться людина, яка підтримає, навіть у найгірший момент. Я тобі все поверну стократ! Ти найкраща!
Ганна Іванівна лише посміхнулась і погладила онука по голівці, як у дитинстві:
Іди, Максимчику. Тільки не забувай заходити з Соломією, я ж вас обожнюю!
Обовязково! обняв її Максим.
Ганна Іванівна зачинила за ним двері. І згадала, як її бабуся навчала:
Своїм треба допомагати. Так у нас, на Україні, споконвіку було. До кого ти з душею, до того й близькі з добром. І не забудь це, доню!Ганна Іванівна застигла на мить у тиші, дивлячись на обручку, яку обережно крутило світло лампи єдина спадщина ще від діда. Усміхнулась: скільки в цьому будинку збереглося добрих історій, скільки разів під ці стіни приходила біда і кожного разу поруч знаходилася чиясь рука.
Вікна затянуло вечірнє небо, а душу тепла вдячність за прості слова й прості вчинки. За те, що навіть у світі, де всі кудись спішать, ще зберігається довіра і людяність.
Уже було гасила світло, та раптом у двері стукнули несміливо. Ганна Іванівна визирнула: на порозі сусідський хлопчина, бліденький, переминається з ноги на ногу.
Тітко Ганно, ви не підкажете Я тут по школі збентежено заговорив.
Ганна Іванівна покликала хлопця до хати, дала теплого чаю і ласкаво погладила по плечу. Її дім знову наповнився тихою вірою: раз до неї йдуть за порадою значить, жива ще родина, де кожен знає: своїх не кидають.
А весна за вікном уже торкається бузку, і на серці раптом легше бо доброта, як маківник на столі: ділитися треба, щоб не зачерствів.
Ганна Іванівна тихо всміхнулась, відчувши, як усе життя сходить у ці прості вечори і вже добре знала: любов повертається сторицею до того, хто першим відчиняє серце.
