Ось як звучала б ця історія в українському контексті:
Андрій довго не міг забути слова старого Івана. «Тобі жінка в хаті потрібна.» Так, він знав, що той правий. Кожного вечора, повертаючись у порожню оселю, його давила тиша. Холодні стіни та запах речей Софійки, що так і лишалися в шафі, нагадували про втрату сильніше, ніж сам цвинтар.
Через кілька місяців сусіди почали робити непрямі натяки. «Андрію, на ринок молода вдова переїхала, може знайома» «У церкві гарна дівчина буває, дам тобі знати» Але ніщо його не торкалося. Аж поки одного дня Іван не взяв його під руку й не привів до хати далекої родички Марянки.
Марянка не була вродливою за міськими мірками. Лице кругле, ніс завеликий, очі неяскраві, а ходила важкувато. Жінки в селі шепотіли: «Бідний Андрій, після Софійки ось з ким звязався.» Так і пристало до неї жорстоке прізвисько «некрасива жінка».
Але те, чого люди не бачили, це її лагідність. Марянка терпляче готувала, носила воду з криниці без скарг і, найголовніше, вміла слухати. Андрій, який місяцями не мав кому розказати про свій біль, знайшов у ній нечуваний спокій.
Їхнє весілля було простим без розкоші. Двоє свідків, священик і кілька свічок. Андрій не відчув полумя пристрасті, але відчув щось інше опору. А після років бурі опора цінується вище за будь-яку красу.
Спочатку люди дивилися з жалем. «Одружився, щоб не бути самотнім.» «Не пощастило йому з жінками.» Але поступово плітки стихли. У хаті Андрія, яка колі
