І він мене зрозумів!
Не весело було, зрозумів я, що це дурна затія.
Я його продав. Він думав, що це гра, а потім зрозумів: я дійсно його продав.
Часи в усіх різні: комусь і дегустації в Пузатій хаті замало, а комусь би чорного хліба з салом і добре.
Жили ми собі своє, по-різному бувало.
Я тоді був малий. Мій дядько, мамин брат Остап, подарував мені цуценя вівчарки, я був на сьомому небі від радості. Пес привязався до мене, з півслова все розумів, дивився у вічі й чекав, коли я щось скажу чи покличу.
Лежати, подаю команду, а він слухняно лягав, віддано дивлячись в очі, ніби був готовий за мене померти.
Служи, кажу, і він хутко підскакував на міцних лапках, аж ковтає слину, весь у чеканні. Чекав на ласощі…
А чим пригостити його мені не було. Ми і так самі напівголодні були.
Такі були часи.
Одного разу дядько Остап, той самий що подарував цуценя, каже до мене:
Не журись, хлопче, ну дивися, який він відданий. А ти продай його, а потім поклич, він утече до тебе й повернеться. Ніхто й не помітить. А гроші матимеш собі й мамі гостинця купиш. Слухай дядька, я знаю, що кажу.
Мені сподобалась ідея. Про те, що це неправильно, не задумався. Дорослий порадив, отже, можна, та ще й солодощі куплю.
Нашепотів я Барвінку на вухо, що віддам його, а потім покличу, і щоб він прийшов до мене, тікав від чужих.
І він мене зрозумів!
Тихенько гавкнув, що так і зробить.
Наступного ранку накинув повідець і повів його до вокзалу у Вінниці. Там усі продавали що могли і квіти, і яблука, і молоко з підпільних фляг.
З електрички почав валити народ, хто торгувався, хто щось купував.
Я став наперед, підтяг пса ближче. Але ніхто не цікавився.
Всі вже майже розійшлися, аж тут підходить дядько з суворим виглядом і каже:
Ти що тут робиш, хлопче, собачку продати хочеш? Бачу, сильний песик, беру. І поклав мені купюри в руку сорок гривень.
Я віддав йому повідець. Барвінок крутив головою, весело чхнув.
Давай, Барвінок, йди, друже, йди, прошепотів я, я тебе покличу, ти йди. Він пішов із тим чоловіком, а я тихцем простежив, куди відвели мого друга.
Увечері приніс додому хліба, ковбаси і цукерок. Мама строго глянула:
Не вкрав десь?
Та ні, мамо, що ти, допомагав з речами на вокзалі от і подякували.
Ну молодець, іди спи, я втомилась, повечеряй та й спати.
Вона навіть не спитала про Барвінка не надто й переймалась ним.
Вранці завітав дядько Остап. Я збирався до школи, хоч сам мріяв втекти до Барвінка.
Ну що, засміявся він, продав друга? І по голові мене погладив. А мені гидко, ухилився, нічого не сказав.
Я і так ніч майже не спав. Хліб і ковбаса мені в горло не лізли.
Не весело було, зрозумів я, що це дурна затія.
Не дарма мама не терпіла Остапа.
Дурний він, не слухай його, казала вона.
Я схопив портфель і помчав з кварталу.
До того будинку було три квартали, пролітав я їх ледве дихаючи.
Барвінок сидів за високим парканом, туго привязаний мотузкою.
Я кликав його, а він тужливо дивився на мене, голову на лапи поклав, хвостом помахував, намагався гавкати, а вже не міг.
Я продав його. Він думав, що це гра, а потім второпав…
Вийшов хазяїн і строго насварився на Барвінка. Той хвіст піджав, і я зрозумів: усе пропало.
Ввечері я знову підносив сумки на вокзалі, дали мені трохи грошей, але я назбирав потрібну суму. Було страшно, та я підійшов до воріт і постукав. Вийшов знайомий дядько:
А, хлопче, ти знову тут?
Дядьку, я передумав. І простягнув гроші назад.
Чоловік окинув мене гострим поглядом, мовчки взяв гроші й відвязав пса:
Забирай, синку, сумує він. Не буде з нього сторожа. Та гляди, чи пробачить.
Барвінок невесело дивився на мене.
Гра для нас обернулася испытанием.
А тоді підійшов, облизав мою руку й носом штовхнув у живіт.
Минуло вже багато літ, а я засвоїв: навіть у жарт продавати друзів не можна.
Мама тоді здивувалась:
Я вчора втомилась, а потім думаю: а пес наш де? Звикла до нього він наш, рідний, Барвінок!
А дядько Остап став до нас зрідка навідуватись. Не до вподоби нам були його жарти.
Головне, що я зрозумів тоді: друзі це не річ для торгу. Друзів не продають.
