«Продала свій дім заради дітей — і залишилася з нічим»: сповідь жінки, яка втратила право на спокій
Я вірила, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли зійдеш на старість. Що рідний дім можна обміняти на тепло родинних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюся на чужих ліжках, не знаючи, де зустріну вечір. Так живе тепер баба Галя — та сама Галина Іванівна, яку колись знала вся вулиця як господирю затишного, чистенького дому на Вінниччині. А тепер її притулки — чужі кухні, прохідні кімнати і постійне питання: чи не заважаю я?
Все почалося з того, що сини — Олег і Дмитро — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мам, самій у глушині мучитися? Ти в нас уже не дівчина, не потягнеш ні город, ні грубку, ні сніг по коліно. Поживеш почергово у нас — і тобі легше, і нам спокійніше. А гроші від продажу не пропадуть: поділимо, на онуків витратимо. Що могла відповісти стара мати? Звісно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.
Мої батьки — сусіди Галини Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не квапся, Галю. Потім шкодуватимеш. Іншого дому не купиш, а в дітей — свої родини, свої порядки. Будеш гостею, не господинею. У хрущовці тобі ж і тісно, і душно, ти завжди простір любила.
Але хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І почала баба Галя мандрувати з чемоданом від одного сина до іншого. Сьогодні — в Олега у київській двокімнатній, завтра — в Дмитра у будиночку під Києвом. І так вже четвертий рік.
— У Дмитра краще, — зізналася вона якось моїй матері. — Там хоть городок є, можу копатися, душею відпочити. А Марічка, невістка, лагідна. Доброзичлива, діти гарні. Кімнатку мені відвели — невелику, але з телевізором і навіть з крихітною холодильничкою. Сижу тихо, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки в школі — виходжу на город, білизну перепраю. А потім — назад, у свою келію.
Планувала там провести літо, а восени — до Олега. Але у старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели кут — буквально кут — між кухнею та балконом. Вузький диванчик, тумбочка з телебаченням, мішок з речами. Готувала собі потай, прала, коли нікого не було. І завжди відчувала себе… зайвою.
— Оленка, невістка Олега, — каже вона, — майже не розмовляє зі мною. Жодного слова. З онуком також не зійшлася. Я ж, розумієш, все по-старому, а він у своїх гаджетах. Ніби чужа для них. На дачу ні разу не запросили. Лишень тінькою по квартирі шкандибаю. Ввечері вечерю на батарею кладу, щоб трохи підігрілась. На кухню лізти боязко — раптом не вчасно.
Нещодавно вона захворіла. Розповідає:
— Температура, млота. Думала — от і все. Лікаря викликали, таблетки дали, пролежала кілька днів. Але страшніше за хворобу — те, що ніхто й не підійшов. Ані доброго слова. Лежи, мовляв, і не заважай.
Мої батьки тоді спитали:
— Галю, а якщо гірше стане? Хто доглядатиме? Сил уже немає. А ти все мандруєш: то туди, то сюди. Ні домівки, ні спокою.
А вона лише зітхнула:
— Що казати… Помилку зробила. Страшну. Продала свій дім — і разом із ним продала свою волю. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, гадала — разом легше. А тепер і купити нічого не зможу. Усе, що лишилося, — трохи на похорон відклала. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.
Вона часто каже: «Краще б я залишилася сама у своїй хаті. Хай важко, хай холодно, але своє. Сама собі пані. А зараз я лише стара жінка без даху над головою, без права на слово. Поживу в одного, потім — в іншого. Ні подвір’я, ні затишку. Лишень чемодан і торбинка».
І щоразу, коли вона йде від моїх батьків, вони дивляться їй услід і шепочуть: «Господи, хоч би до літа дотягнула, а там — знову на землю, у тишу, на город. Там їй легше».
Тепер Галина Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Лише про те, щоб тихо померти там, де не буде обузою. Вона сама сказала дітям:
— Коли зовсім знесилюся, визначте мене в будинок для літніх. Там хоч догляд буде. А вас, діти, я розумію — вам не до мене.
Отак і живе баба Галя — між чемоданом і календарем. Рахує дні, думає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка — чи можна пожити місяць-другий?
Я певна: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: «Мамо, живи у своїй хаті. Це твоя фортеця. А ми приїдемо, обіймемо, нагодуємо — і знову у своє життя. Не ти до нас — ми до тебе». Але тепер пізно. Те, що було, не повернути. І лише одне питання гризе всіх, хто знав її колись: навіщо ми зраджуємо тих, хто народив нас і віддав нам усе?
