«Продай батьківську квартиру — інакше я піду»: як чоловік поставив мене перед вибором між минулим і шлюбом
Ніколи не думала, що людина, з якою ділиш дах і хліб, може раптом стати чужою. Що той, хто клявся бути опорою, одного дня притисне тебе до стіни так, що й дихати буде страшно. Але саме це зараз відбувається в моєму житті. Мене звати Оксана, мені тридцять вісім, і я стою перед безжальним ультиматумом від чоловіка, який колись здавався найнадійнішою людиною на землі.
З Дмитром ми побралися шість років тому. Він уже був розлучений, мав двох дітей від першого шлюбу. І я відразу знала, що входжу в нелегку історію. Але мене це не лякало. Щиро прийняла його дітей, старалася бути для них доброю та уважною. Він допомагав їм матеріально, і я ніколи не заперечувала. Розуміла, що в нього є обов’язки, і не хотіла ставати між ним та дітьми.
Жили ми в орендованій квартирі у Львові, працювали обидва, але з грішми завжди було туго. Я працювала бухгалтеркою, він — на автосервісі. З часом ситуація стала критичною: кредити, затримки з оплатою, постійна економія на всьому. Мріяла про власних дітей, але довгоочікувана вагітність так і не наставала. Після тридцяти п’яти почали обстеження. Лікарі винесли жорсткий вердикт: безпліддя. Мені було важко, але я намагалася триматися.
Тоді Дмитро запропонував переїхати до його батьків у село під Тернополем. Мовляв, і їм потрібна допомога по господарству, і ми хоч трохи заощадимо. Я вагалася, але погодилася. Краще ж, ніж рахувати кожну копійку до зарплати. Ми перебралися до старенького, але просторого батьківського дому. Там було тихо, свіже повітря, свої овочі та кури — але з першого дня я відчувала себе чужою. Свекруха не приймала мене, наче я нав’язалася. Кожен мій крок обговорювався, кожен жест критикувався.
Усе змінилося, коли рік тому помер мій батько. Ми з мамою втратили найріднішого чоловіка. Він залишив мені у спадок свою квартиру у Івано-Франківську. Простора дві кімнати в хорошому районі. Коли документи оформили, я вперше за довгий час відчула, що в мене знову є опора під ногами. Я запропонувала Дмитру переїхати туди. Сказала: «Це шанс почати все знову. Жити окремо, будувати своє». Але він відрізав:
— Я не кину батьків. Вони на мене розраховують.
Спочатку я сприйняла це спокійно. Але через місяць він випалив те, від чого у мене під ногами немов земля розступилася:
— Треба продати квартиру. Гроші вкладемо у капітальний ремонт батьківського дому. Одразу перекриємо дах, зробимо ванну, утеплимо стіни. Адже ми тут живемо.
Я не вірила своїм вухам.
— Дмитре, це ж квартира мого батька! Це його праця, його пам’ять. Як ти це собі уявляєш?
— А як інакше? Ти хочеш дітей, а в нас навіть нормальних умов нема. Ти що, будеш тримати цю квартиру пустою, поки ми живемо у сирому домі з тріснутою стелею?
Я пояснювала, що не можу просто так позбутися того, що мені залишив батько. Що це не просто квадратні метри — це його любов, його турбота. Дмитро спочатку мовчав, потім почав наполягати. Кожен день ставав жорсткішим. Вже не пропонував — вимагав. А потім сказав:
— Або ти продаєш цю квартиру, або я йду.
Я заніміла. Він поставив мені ультиматум. Шантажував. Ламав мою пам’ять, мою прив’язаність, моє минуле. Лише для того, щоб вкласти гроші у дім його батьків — не наш. Не у наше майбутнє. А у те життя, де мене ніхто й так по-справжньому не чекав.
Тепер я ходжу по кімнаті й не знаю, як дихати. Моя мама в сльозах. Вона каже, що батько ніколи не допустив би такого. Що ми з ним жили душа в душу, і квартира — його останнє «я поруч». А я? Я роздираюся. В голові — каша. Серце болить, бо я все ще люблю Дмитра. Але він дивиться на мене, як на банківський рахунок, який пора зняти.
Я не знаю, як вчинити. Продати — зрадити. Не продати — залишитися самотньою? Але ж людина, що ставить ультиматуми, — вже й є зрадою. Хіба можна жити, коли любов вимірюється квадратними метрами та кошторисом на ремонт?
Зараз я в глухому куті. Вперше в житті не знаю, що робити. Але точно знаю одне — я більше не готова жертвувати собою заради чиєїсь вигоди. Навіть якщо цей «хтось» — мій чоловік.
