Нещаслива операція
Ярослав не вийшов, а вивалився з авто. Лише три звичайні операції, а відчував себе так, ніби цілу зміну носив мішки з цементом. Спина боліла, голова гула, а в очах стояли іскри.
Додому він впав на диван, не роздягаючись, закрив очі й миттєво провалився у сон. Прокинувся від набридливої мелодії дзвінка, що вгризалася в мозок, як свердло. Від незручної пози заніміла шия, підвестися не було сили. «Трясця. Схоже, захворів», — промовив Ярослав і з надлигом розліпив повіки.
Телефон замовкав на кілька секунд, а потім знову вибухав тією самою мелодією. «Треба було давно її змінити». Він неохоче дістав телефон з кишені куртки.
— Так, — охриплим від сну голосом відповів він. Прочистив горло. — Так, — повторив вже твердіше.
— Ярику, я в аеропорту. Літак через годину. В батька інфаркт. Будь другом, підзьобиш за мене? Більше нікого попросити… — у трубці лунав голос колеги й друга Грицька Вовка.
— Я… погано почуваюся. Захворів. Позвони Юркові.
— Та годі тобі. Випий кави, викинь якусь протизастудну. У Юрка жінка, сам знаєш, побачить позачергову зміну — подумає на зраду. Іван ще зелений. Петрович дві зміни поспіль не потягне, вже не той вік. Я туди й назад. Післязавтра повернусь. Виручиш? Отработку дам.
«Тобто вмри, але друга не кидай. Як раз не вовремя», — подумав Ярослав.
— Гаразд, — зітхнув він покірно.
— Що казав? — перепитав Грицько.
— Добре, кажу. Подзвоню. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я за тебе… — радісно защебетав Грицько, але Ярослав не слухав, відключив телефон.
До ночної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Стало трохи легше. Їхати назад до лікарні, звідки він повернувся лише кілька годин тому, не хотілося. «Потягну. Може, пронесе», — подумав він і почав одягатися.
Кілька годин у відділенні справді було тихо. Непереборно клонило в сон, важка голова опадала на стіл. Ярослав струснув головою, прогоняючи дрімоту. Ще одна чашка кави допомогла — на п’ять хвилин.
— Ярославе Марковичу, — почув він голос здалеку. Хтось трусив його за плече.
Таки заснув. Він підвів голову. Перед ним стояла медсестра Оксана.
— Ярославе Марковичу, хлопчика привезли…
— Зараз спущуся, — сказав він, зітхаючи й скидаючи з себе останки сну.
Ярослав плеснув у обличчя холодної води, поки грівся чайник, насипав у чашку дві ложки кави, подумав і додав ще одну. Обпікся, але випив, поправив шапочку й пішов униз, до приймального відділення.
Хлопчик років дванадцяти лежав, згорнувшись, на ліжку. Ярослав обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої худенької жінки.
— Що з ним, лікарю? — піднесла вона на нього великі, налиті жахом очі.
— Чому раніше не викликали швидку? — різко спитав він.
— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його знудило. Температура піднялась. Він приховував, що живіт болить вже кілька днів. Що з ним? — схопила вона його за руку.
— Оксано, каталки! — гукнув він, не відводячи погляду від її блідого обличчя. Вирвав руку з її цепких пальців. — Підпишіть згоду на операцію. Взяв зі столу папір і простягнув їй.
— Операцію? У нього апендицит? — спитала вона.
— Перитоніт, — Ярослав глянув на неї з жалем.
В її великих очах застиг жах.
— Підпишіть. Час не чекає, — повторив він.
Вона, не читаючи, підписала й знову вчепилася в його руку.
— Лікарю, врятуйте мого сина!
— Зроблю все можливе. Не заважайте.
Оксана вже підкатила каталки. Разом вони переклали хлопчика й повезли до ліфта. Пустий коридор лунав їхніми кроками й скрипом коліс старої каЧерез рік вони з Надеждою стояли біля вікна їхнього нового будинку, дивилися на перші сніжинки, що падали на землю, і обидва знали, що життя, попри всю його жорстокість, все ще має в собі світло.
