**15 липня 2023 року**
Усе життя я мріяв про сина. Навіть ім’я вигадав – Тимофій. Але так уже сталося, що в родині росли три доньки…
Дружина Олена не сумувала:
— Зате подивись, які в нас красуні! — повторювала вона.
Я, усміхаючись, кивав. Звісно, я дуже любив своїх тямущих дівчаток. Але іноді відчував легкі уколі заздрості, коли бачив, як сусід ганяє м’яча зі своїми хлопцями на подвір’ї в Києві.
— Та годі тобі, Сергію! Твоя Мілана на карате ходить. Б’ється краще за будь-якого хлопчака, — казав мені друг Іван.
Я сміявся. Мілана в свої десять років і справді була бойовою дівчиною. Її сестри – семирічні близнючки Соломія та Дарина – теж вирізнялися жвавим характером.
Але мрія про сина не полишала мене…
У моїх доньок теж була мрія – домашній улюбленець.
— Ні, годі. Я не витримаю вдома вічно гавкаючу істоту, — відмахувався я від прохань дівчат завести собаку.
— Кіт зіпсує всі шпалери. Хом’яки смердять. Папуга надто галасливий, — відкидав я всі наступні пропозиції.
Дівчата хмурилися і навіть ображалися.
— Ось у Насті та Лери вдома дві собаки живуть! І нічого ж! — тихо обурювалася Мілана, але я був непохитний.
— Щось придумаємо, — втішала всіх Соломія, яка не звикла здаватися.
Наближався мій День Народження. Дівчата сиділи в кімнаті Мілани і сперечалися, що подарувати татові.
— Термос? Набір для гоління?
— Та ні! Це все надто банально!
— Сама тоді думай, якщо така розумна! А ми листівку намалюємо! Два дні лишилося до свята!
— Теж мені, дитячий садок, молодша група! Подарунок має бути несподіваним і незабутнім! Так мама каже.
Обговорення тривало вже пів години і загрожувало перерости в бійку, як раптом пролунав телефонний дзвінок:
— Мілано, ви сміття не забули винести? — поцікавилася мама.
— Звісно… не забули. Все винесли. А ти вже їдеш додому? — не зморгнувши оком, збрехала Мілана. І, переконавшись, що мама буде не скоро, швидко почала збиратися.
— Ми з тобою! — підтримали сестру близнючки.
— Ну що ми, з одним сміттєвим пакетом втрьох підемо? — нахмурилася Мілана.
Однак за кілька хвилин уся компанія вже вийшла з під’їзду на вулицю Грушевського.
— Ви чуєте? Здається, там, біля смітника, — тихо сказала Дарина.
Дівчата теж завмерли і кивнули. Підійшовши ближче, вони зрозуміли, що зі сміттєвих баків долинає жалібне нявчання.
— Ну не могли ж туди кота засунути? — невпевнено промовила Мілана.
Соломія лише знизала плечима і почала енергійно викидати пакети, якими був наповнений сміттєвий контейнер.
Сестри, скривившись, почали допомагати їй. Наче почувши, що поруч є порятунок, кіт видав відчайдушний вереск.
— Сподіваюся, він не кинеться на нас звідти. І чому він досі не виліз? Застряг чи що? — кректала Мілана, перегинаючись через край сміттєвого бака.
З іншого боку енергійно орудували Соломія та Дарина.
За кілька хвилин відповідь на питання була знайдена:
— Зовсім з глузду з’їхали ці дорослі. Це ж треба було додуматися – кота в сміттєвий пакет запакувати і викинути! — обурювалася Мілана, розв’язуючи шелесткий поліетилен, у якому сидів переляканий рудий кіт.
— Гарний який і лагідний! Як можна було викинути бідолаху? — зітхнула Дарина.
Кіт одразу заліз до дівчинки на руки і притулився, тремтячи від страху.
— Що це ви тут влаштували, бандитки малолітні? Весь сміття на дорогу витрусили! От я вашим батькам поскаржуся. Іч, розвагу придумали, поки батька й матері вдома нема! — обурювалася на все подвір’я баба Галя.
Сперечатися з грізною жінкою було марно. Вона стрімко наближалася до дівчат, незважаючи на свій поважний вік.
— Тікаємо, — скомандувала одразу Мілана.
І сестри кинулися до під’їзду. Услід їм лунали грізні крики баби Галі.
— Уф, здається, обійшлося, — видихнула Соломія, зачиняючи вхідні двері.
— Ще поскаржиться. Ось побачите. Пам’ятаєте, як ми вікно в під’їзді розбили? Так вона враз тут як тут опинилася і татові того ж вечора доповіла, — хмикнула Мілана, згадуючи наші витівки.
Я тим часом повертався додому з роботи. Настрій був чудовий. Попереду вихідні та День Народження. Я з дитинства любив це свято і радів провести його в колі сім’ї.
Раптом біля мене виникла циганка:
— Несподіваний подарунок на тебе чекає, дорогий! Радий будеш, сміятимешся! — швидко сказала вона, торкнувшись моєї руки, і відразу пішла геть.
«Дивні якісь пішли ворожки. Раніше просили руку позолотити», — усміхнувся я про себе і, не надавши словам циганки жодного значення, поспішив додому, у спальний район на Троєщині…
Вдома тим часом тривало жваве обговорення:
— А мама що даруватиме? Дізналися? — запитала Мілана в сестричок, але ті лише знизали плечима.
— Я спитала, але мама сказала, що це сюрприз. Усе дізнаємося, коли прийде час, — відповіла Соломія.
І це було дивно. Адже мама зазвичай завжди готувалася до татового свята разом із ними.
— Я бачила, як вона в подарунковий конверт щось складала. Може, путівку в санаторій у Трускавці? Пам’ятаєте, вони мріяли про спільний відпочинок? — задумливо сказала Дарина.
— Можливо. Але наш сюрприз теж буде не гірший. І запам’ятається надовго, і стане повною несподіванкою для тата, — захихотіла Мілана.
— Головне, щоб він його раніше часу не виявив, — притиснула палець до губ Соломія.
Тут у двері подзвонили, і дівчата кинулися відчиняти. На порозі стояли батьки.
— Щось ви сьогодні якісь надто тихі. Ану, одразу зізнавайтеся, що влаштували цього разу, — сказала Олена, пильно розглядаючи доньок.
Але сестри запевнили, що все гаразд.
— Навіть сміття винесли! — відзвітувала Мілана.
— От і добре. А у ванній чому так мокро? — уточнила мати, наближаючись до раковини.
Дівчата переглянулися.
— Вибач, матусю, хотіла футболку випрати. Забруднила трохи, — опустила очі Дарина.
— Ні дня без пригод! — розсміявся я. У мене був чудовий настрій.
Дівчата швидко розійшлися по кімнатах і без зайвих умовлянь лягли спати.
— Росте команда… Дивись, які слухняні сьогодні. Мабуть, сюрприз мені готують, — усміхнувся я, цілуючи дружину.
— Більше схоже на затишшя перед бурею, — з сумнівом промовила Олена. Надто добре вона знала своїх доньок…
Ми вже лягли спати, коли з кімнати Мілани почувся якийсь шум.
— Мені здалося, хтось нявкав, — крізь сон прошепотів я.
Коли ми зайшли в дитячу, Мілана сиділа разом із Соломією:
— Страшний сон приснився, але зараз уже все добре. Я посплю з Міланою, гаразд? — тихо промовила дівчинка.
— Звісно, люба. Точно наша допомога не потрібна? — уточнила Олена.
Сестри закивали головами, і решта ночі минула спокійно…
Напередодні Дня Народження я спав погано. Мені снилися якісь кошмари про руду циганку. Вона нявкала і дивилася на мене яскраво-зеленими очима.
Нарешті я розплющив очі і завмер. Прямо в мене на грудях сиділо руде чудовисько і свердлило мене поглядом!
— Мяу, — привітало чудовисько мене.
— Аааа, — вирвалося в мене.
Олена одразу схопилася, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Що? Що це? — нарешті, заїкаючись, промовив іменинник, витріщившись на рудого кота, який уже намагався влаштуватися в мене в ногах.
Олена здивовано кліпала очима.
— Ой, тату! Ти вже побачив наш сюрприз! — намагаючись говорити якомога бадьоріше, до кімнати увійшла Мілана.
За нею підтягнулися близнючки:
— З Днем Народження, таточку! Ми вирішили зробити тобі незабутній подарунок. Знайомся з Пузиком. Він дуже хороший, спокійний і вихований кіт.
До речі, він уже другий день живе в нас, і ви його навіть не помітили. Всі дивани цілі, і шпалери теж, — навперебій говорили Дарина та Соломія.
Олена засміялася, дивлячись, як я хапаю ротом повітря.
— Ти, головне, не хвилюйся, тату. Мама тобі зараз путівку в санаторій подарує, і ви добре відпочинете далеко від нас. А ми тут впораємося самі, — випалила Мілана.
— Який санаторій? Зачекайте, дівчатка, — Олена здивовано подивилася на доньок.
— Але хіба твій подарунок у конверті не поїздка на відпочинок? Я сама бачила, — прийшла на допомогу сестрі Дарина.
Олена нервово засміялася.
— Здається, у цьому домі нічого неможливо приховати, — промовила вона нарешті.
— Але що мені тепер робити з цим звіром? — розгублено спитав я, розглядаючи, як кіт тихо муркоче в мене в ногах.
— Розумієш, тату, це сталося випадково. Ми вийшли на подвір’я і знайшли кота в пакеті… у сміттєвому баку. А потім з’явилася баба Галя. Вона так кричала. Ну, ти й сам знаєш, як вона вміє… — почала Мілана.
— Ми злякалися і побігли щодуху додому, — авторитетно додала Соломія.
— Все якось само вийшло, і кіт опинився у нас вдома. Але не викидати ж його знову на смітник? Ми його навіть помили і привели до ладу. Він дуже спокійний і терплячий, — зі сльозами на очах промовила Дарина.
Я зітхнув. У голові чомусь спливли слова циганки про несподіваний подарунок.
— Отже… Подаруночок вийшов що треба, — тихо промовив я, розглядаючи всю чесну компанію.
— Любий, можливо, дівчатка мають рацію. Кота справді шкода. Скільки йому довелося пережити. А на вигляд він дуже спокійний і лагідний, — прийшла на допомогу донечкам мати.
Я зітхнув, обдумуючи ситуацію, що склалася.
— Він і мишей нам ловитиме. Впевнена! — виклала залізний аргумент Соломія.
— Але в нас ніколи не було мишей, — сумно озираючись, промовив я.
— Усяке може статися, я цими днями чула якесь шарудіння за стіною, — підтримала сестру Дарина.
— Гаразд, бандитки. Подивимося ще, як ви будете поводитися далі. Ну і, звісно, на поведінку Пузика теж подивимося, — розсміявся я.
— А чому Пузик? — вирішила уточнити Олена.
— Чули б ви, як він смішно муркоче, коли його гладиш по животу, — усміхнулися дівчатка.
— А все-таки, що за подарунок був у конверті? — вирішила уточнити Дарина.
Олена трохи зніяковіла. Потім принесла мені невелику коробку, в якій лежав конверт.
— Не може бути! — схвильовано промовив я, розглядаючи вміст конверта.
Я не в силах був стримати сліз…
*****
— Звісно, братик – це прекрасно. Але, мені здається, наш Пузик теж справив на тата незабутнє враження, — шепотіла ввечері Дарина сестрі, лежачи в ліжку.
— Наш Пузик справжній зрадник. Два дні він спав із нами, а сьогодні перебрався до батьків, — нахмурилася Соломія.
— Та годі тобі. Це ж все-таки татів кіт, — захихотіла Дарина.
Я лежав щасливий у ліжку і прислухався до муркотіння Пузика.
— Який умиротворюючий звук. І чому ми раніше не завели кота? Не розумію, — прошепотів я, притискаючи до себе дружину.
— Насолоджуйся тишею і спокоєм, скоро в цьому домі буде не до сну, — засміялася Олена.
— Знаєш, мені навіть не віриться, що в нас з’явиться син! Дякую, люба, це найкращий подарунок! — усміхнувшись, промовив я і заплющив очі від щастя.
