Оскільки саме я залишила родину заради іншого чоловіка і саме через мене зруйнувався шлюб, Остап вирішив, що я маю відшкодувати йому розбите серце. Він не дозволив мені забрати сина, а син захотів жити з батьком, а не зі мною, і хоч як мені це боліло, я не змогла його переконати чи забрати силою. Все вирішили дуже швидко: мені дозволили піти, а взамін я надсилала їм гроші один-два рази на місяць. Мій колишній тоді працював і отримував зарплату, але коли зрозумів, що у мене чимало грошей, а мій новий чоловік іноді додає трохи від себе, щоб синові нічого не бракувало, він звільнився і почав жити лише з наших коштів.
Коли хлопчик підростав, батько страшенно його балував замовляв їжу з ресторанів, син відмахувався від школи, коли забажає, їздили на відпочинок, купували дорогу побутову техніку. Згодом мій син звик до такого ставлення і все рідше хотів бачитися зі мною. Що б я для нього не купувала чи робила, тато завжди влаштовував щось рівноцінне або й краще хоча все це було за мої гроші. У свої 11 років син навіть не замислювався, як так сталося, що тато раптом став багатим, хоча постійно вдома.
Мій теперішній чоловік підказав, що, можливо, я даю їм забагато грошей. Ми почали замислюватися про освіту сина й вирішили, що краще відкладати на його майбутнє, ніж дозволяти колишньому все витрачати на пусті забаганки. Я особисто сказала про це Остапу: мовляв, досить довго утримувала їх, тепер його черга брати на себе витрати, а я подбаю про майбутнє сина. У відповідь він почав дорікати, яка я мати й яка була дружина, пригрозив, що подасть до суду і буде вимагати аліменти, бо нічого, мовляв, для них не роблю.
Я консультувалася з юристами, і вони заспокоїли: нема чого боятися, на погрози не зважати, бо він вже кілька років не працює і живе за мій рахунок. Але все одно відчуття, що програю саме я. Мій син ще більше мене тепер недолюблює він вважає, що я не хочу допомогти його татовіАле я вирішила більше не дивитися назад і не дозволяти почуттю провини керувати мною. Замість того, щоб засмучуватися через втрачений контакт із сином, я почала писати йому щотижня листи справжні, паперові, в яких розповідала про себе, про наше минуле, про те, як скучаю і люблю його. Спочатку відповіді не було. Та одного дня в поштовій скриньці нарешті я знайшла коротку записку з його дитячим почерком: «Мамо, а ти памятаєш, як ми їздили на ковзанку?».
Я з сльозами перечитувала ті слова, і вперше відчула, що у нашій з сином історії ще не поставлено крапку. Я продовжила писати листи та вкладати в них не гроші, а свої спогади, мрії, підтримку. Поволі він став відповідати частіше, а потім запропонував зустрітися. На нашій зустрічі вперше за багато років він обійняв мене так, ніби я й не залишала його ніколи. Ми почали відбудовувати стосунки з самого нуля чесно, без ілюзій, з новим розумінням одне одного.
Гроші не замінили ні любові, ні щирості. І хоч шлях до справжнього примирення ще був довгим, я зрозуміла головне: навіть якщо щось зруйновано, серце мами завжди відкрите для дитини. А син, навіть розпещений подарунками, завжди потребує того, що не купиш за жодну валюту тепла, підтримки і відчуття, що його люблять просто так, без умов.
І, мабуть, саме це і є маленькою перемогою, яку не зможе відібрати жодна втрата.
