Ось адаптована історія з українським колоритом:
— Оленко, привіт. Що робиш? — почула в телефоні голос подруги.
— Тільки з роботи прийшла. У тебе щось термінове? Вибач, дуже втомилася, день божевільний був, — відповіла Олена.
— Дзвоню нагадати, що завтра в мене день народження. Чекаю тебе о сьомій у ресторані «Червона Калина». Відмови не приймаю. До зустрічі. — Марічка, як завжди, відключилася, перш ніж Олена встигла щось сказати.
— Хто дзвонив? — Матуся вже давно стояла у дверях кімнати й слухала.
— Ти ж усе чула, — відповіла Олена. Матір ображено підвела губи. — Марічка на день народження запросила, — пом’якшилася Олена.
— Дарма ти не купила те блакитне плаття, зараз би стане в нагоді, — у голосі матері лунав докір.
— Мамо, я й зовсім з голови випустила, навіть подарунок не купила. І взагалі не хочу нікуди йти. Поздоровлю якось потім.
— Якось? Мар’яна ж єдина твоя подруга, а ти хочеш її образити. Так і зовсім сама залишишся. Я завтра куплю подарунок, не хвилюйся. Сходи, хоча б розважся, а то одна робота на думці. Тобі ж тридцять скоро, а ні сім’ї, ні дітей. Та що там — жодного разу серйозних стосунків не було.
— До чого це? І не тридцять, а всього двадцять сім.
— Не всього, а вже. У Марічки купа шанувальників. Може, й тебе з кимось познайомить, — буркнула мати.
— Таке відчуття, що ти хочеш якнайшвидше від мене позбутися, збути з рук, як бабуся казала, — Олена навіть не намагалася приховати роздратування.
— А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць ось-ось школу закінчать…
— Марічка, до речі, попри купу шанувальників, теж не заміжня, — єхидно помітила Олена.
— Вона-то вийде, не турбуйся. А ось ти…
— Почалося. — Олена закатила очі. Матір підняла тему давню, болючу й нерозв’язувану.
— Скажи ще, що збираєшся вмирати, а я не прилаштована, — вже відверто злилася Олена.
— Я поки не збираюся вмирати, але час іде, хотілося б із онуками встигнути повозитися, — не вгавала мати й тепер злилася.
— Господи, мамо, тобі ж усього п’ятдесят три!
— Ось саме тому. Скоро вийду на пенсію, а онуків немає. Тож завтра іди на день народження. Ой, котлети палять! — Мати метнулася на кухню.
Наступного дня Олена з подарунковою торбою в руці увійшла до ресторану. На ній було блакитне плаття, наполегливо рекомендоване матір’ю. Волосся вона завила й розпустила — теж за порадою матері. Відчувала себе Олена ніяково, не в своїй тарілці, ніби раптом подорослішала Лілея. Вона запізнилася через суперечку з матір’ю.
Зал був повний, усі столики зайняті. Між ними непомітно ковзали молоді офіціанти у довгих чорних фартухах. Шум голосів накотився на Олену, як шум морського прибою.
— Ви замовляли столик чи вас чекають? — Біля Олени раптом виник адміністратор у строгому костюмі й з виразом штучної радості на обличчі.
— Так, у подруги день народження… — вибачливим тоном «самозванки» сказала Олена. У ресторани вона ходила рідко й завжди губилася.
— Ходімо. — Чоловік підвів її до столика, і Олена побачила Марічку. Поруч із нею сиділи двоє хлопців. Ростислава Шевченка, сина бізнесмена, вона знала — Марічка якось знайомила її із ним. Другий виглядав простіше й трохи збентеженим. Зрозуміло. Марічка запросила його заради Олени. І ця туди ж.
Чоловік відсунув стілець, пропонуючи Олені сісти на вільне місце за столом.
— Дякую. — Марічка обдарувала його найчарівнішою своєю посмішкою. — Ну нарешті, подруго. Ми вже замовлення зробили, вибач, на свій смак, — зашипіла Марічка на Олену. — Чудово виглядаєш.
Олені захотілося зникнути, провалитися крізь підлогу. Вона вибачилася, що запізнилася, привітала подругу з днем народження й передала їй через стіл пакет із подарунком. Марічка подякувала й поставила торбу на підлогу біля ніг, навіть не глянувши, що всередині.
Олена озирнулася. Від яскравого світла й нарядів жінок у очах займалися іскри. Ростислав почав розливати шампанське.
— Мені зовсім трохи, — попередила Олена, коли горлечко пляшки наблизилося до її келиха. — Мені ще на нічну чергу сьогодні йти.
— Оленка у нас медсестра, — з удаваною повагою пояснила Марічка.
Ростислав сказав короткий тост, усі чокнулися й випили. Олена відпила колючого шампанського й поставила келих. Офіціант приніс піднос із тарілками.
— Познайомся, це Богдан. Він моряк, уявляєш? — довірливо сказала Марічка Олені, беручи в руки ніж і виделку.
— У торговому флоті? — спитав Ростислав.
— На риболовецькому траулері, — неохоче відповів Богдан.
— І як, добре заробляєш?
— Не скаржуся.
— Напевно, важко по півроку в морі булькати? Ні випивки,І ось одного ранку, коли Богдан і Олена прокинулися під мирний дощ, що дзюрчав за вікном їхньої нової квартири, вона зрозуміла, що знайшла те, чого так довго шукала – справжній дім у його обіймах.
