Ще літом ця лавочка у сквері на Солом’янці була гучною: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми й ігри. Восени сюди приходили робітники у пилястих помаранчевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А зараз — лютий. Сірий, крижаний, безмовний. На лавочці — нікого. Лише Оксана. Загорнута в шаль, наче в кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав з дерев останні замерзлі листки, свистів у вухах, добирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під шарами солі та льоду, була відповідь. Сенс. Або хоча б пауза.
Поруч на лавочці — пакет. Від йогурту. Сніданок, проковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі було нікуди йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не торкався. Не питав. Не дивився.
Учора в поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною байдужістю. Медсестра шелестіла паперами. А Оксана сиділа, кивала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе у середині життя. Лише зовні. Наче була по той бік скла, звідки видно, але доторкнутися не можна.
Щоранку прокидалася з грудкою в горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не подзвонила?», «Чого ти така тиха?»
Вдома — підліток-син. Розмови вкладалися в два слова: «Поїв?» — «Ага». Чоловік — майже мовчить. Мовчить так, що між ними наче стіна виросла. Сіра, глуха, непробивна. Навіть погляд не проковзне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Наче кохання видихлося, і на його місці лишилася пустота.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Начебто плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. У голос. До хрипоти. До болю.
Поруч хтось сів на лавочку. Дід. Не запитав. Просто присів. Пом’ятий пуховик, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавиці після зими. Він розгорнув її з бурчанням, наче бився з вітром. Прочистив горло:
— Прохолодь сьогодні. Аж до кісток.
Оксана ледь кивнула. Не дивлячись. Вітер був і справді крижаним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого такі… — він зробив паузу, — наче не звідси?
Вона злегка посміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто нема з ким поговорити.
— Ага, — кивнув він. — Знаю. Після дружини теж так було. Все навколо — є, а нікого поруч нема. Потім наче минуло. І сам не зрозумів — чи до собаки звик, чи душа пересохла. А може, навчився розмовляти сам із собою. На лавочці — легше.
Оксана повернула голову.
— А скільки ви вже самі?
— Років вісім. Спершу рахував. Потім — перестав. Пам’ятаю тільки її день народження. Свого вже ні.
Вона дивилася на нього. Звичайне обличчя. Зморшки біля очей. Погляд — теплий. Невимушений. Живий. Як стара ковдра — проста, але рідна.
— А ви кого тут чекаєте?
Він усміхнувся трохи іронічно.
— Нікого. Тут стіни не давлять. А вдома — давлять. А тут… повітря, люди йдуть, хтось кішку вигулює, хтось насіння гризе. ІнВін помовчав, потім додав: «А ще тут іноді сідають такі, як ви, і тоді здається, що ти не один.»
