Дім для Надії
Антон завжди пишався старшим братом і з малечку наслідував його. За столом їв тільки те, що їв Олег, навіть якщо йому не подобалось. Якщо брат вибігав надвір без шапки, Антон теж скидав свою. Мати змушувала старшого сина негайно вдягати шапку, а то ж Антон застудиться.
Різниця між братами була шість років, але для Антона це була ціла вічність. Чому б матері не народити його хоча б на пару років раніше? Олег пішов гуляти з друзями, а молодшого брата не взяв.
«Я тобі не нянька. Мене з тобою хлопці засміють», — зверхньо сказав він.
Антон починав ревіти.
«Годі! А то більше не буду малювати з тобою».
І Антон миттю замовкав, ніби його вимкнули.
Олег малював чудово. Антон із захопленням дивився, як олівець швидко бігає по паперу, пробував те саме, але в нього виходили каракулі. Тоді Олег сідав поруч і терпляче пояснював, як тримати олівець, з якою силою натискати. Вони сиділи разом, і для Антона це були найщасливіші хвилини, які він дуже цінував.
Звісно, брати сварились і навіть бились. Антону діставалось від старшого. Зі злості він мстив — ховав олівці, малював вуса на портретах у альбомі. Олег давав йому ляпаси й кріпив «коротунцем» та «щенярем», чого Антон терпіти не міг.
Одного разу Олег все ж узяв Антона з собою до парку, де тусувались хлопці з сусідніх дворів. Вони ховались за кущами і курили.
«Батькам скажеш — ноги відірву», — пригрозив Олег молодшому братові, сплюнувши крізь зуби.
І Антон не сумнівався, що так і буде. Навіть коли Олег його сильно бив, Антон не скаржився батькам.
У школі знали, що Антон — брат Олега, і його не чіпали. Олег не був хуліганом, але його боялись. Він займався боротьбою, бився до крові. Мало хто міг з ним зрівнятись.
Антон упросив матір віддати його до тієї ж секції, де тренувався брат. Але, як і з малюванням, нічого не виходило. Не любив він битись. Незабаром кинув тренування, змирившись із тим, що ніколи не буде таким, як брат. Занурився в навчання — і саме тут виявився на голову вищим за Олега.
Олег добре махав кулаками, але вчився посередньо. Після школи вступив до політехнічного університету на будівельний факультет. У його малюнках все частіше з’являвся один і той самий жіночий образ. Нічого особливого, на думку Антона.
Тепер у Олега було своє студентське життя, де не було місця школяреві Антону. Додому він приходив пізно, задумливий, розсіяний і мовчазний.
Одного разу Антон випадково знайшов у зошиті брата аркуш із віршами. Одразу здогадався, кому він присвятив свій «шедевр» — дівчині з малюнків.
Якось у розмові Антон обмовився, що брат міг би знайти собі гарнішу дівчину.
«Малювати треба таких, як Мар’яна Шевченко. Вона найкраща в класі. Та й у всій школі. Ось кого варто малювати, кому присвячувати вірші». — І процитував рядок з братового вірша.
Антон навіть не зрозумів, що сталося. Очутився на підлозі. Щока горіла, ніби до неї приклали розпечений прут.
«Що з тобою? Покажи! Знову бився?» — Мати за вАнтон обійняв Надю, і вони стояли так довго, немов у цьому обіймі знайшли все, що втратили — і нове, що чекало попереду.
