Олена Іванівна стояла біля віконця на кухні, спостерігаючи, як її чоловік Тарас морочиться у гаражі з якоюсь деталлю. У руці вона стискала пом’яту записку, знайдену в кишені джинсів Соломії. Букви розпливалися від сліз, але вона знову перечитувала короткі рядки: «Зустрінемося о десятій біля під’їзду. Баба спить як заклята, не почує. Цілую. Твій Денис».
— Господи, за що мені це? — прошепотіла Олена Іванівна, ще сильніше мнучи папірець.
Соломія з’явилася в їхньому домі півроку тому. Донька сестри Тараса, Марії, яка вічно міняла чоловіків, пиячила й загинула в ДТП. Шістнадцятирічна дівчина залишилася зовсім одна. Звичайно, вони з Тарасом не могли її віддати до інтернату.
— Леночко, це ж рідна кров, — умовляв чоловік. — Куди їй дітися?
І Олена Іванівна погодилася. У них із Тарасом не було дітей — лікарі ще в молодості сказали, що не вийде. Може, доля дарувала їм цю дівчину на старості літ?
Як же вона помилялася.
Спочатку усе було добре. Соломія слухалася, допомагала по господарству, добре вчилася, називала їх тітонько Леною та дядьком Тарасом. Олена Іванівна душила в ній не чаяла. Купувала гарний одяг, записала на танці, найняла репетитора з англійської.
— Погляньте, яка у нас розумниця, — хвалилася сусідкам. — Самі п’ятірки носить.
Але потім щось пішАле потім щось пішло не так — Соломія стала грубою, почала брехати і зникати по ночах, і коли Олена Іванівна спробувала вмовити її повернутися додому, дівчина лише знизнула плечима і сказала: «Пізно, тітко, життя вчиться на помилках».
