Щоденник
Не можу зрозуміти, чому так не люблю своє тіло. З дитинства я була повненькою, і завжди заздрила худим однокласницям. Скільки не пробувала сидіти на дієтах – нічого не виходило.
«Годі себе мучити. Їж нормально. Хто має тебе полюбити – полюбить, неважливо, худа ти чи ні. Люблять не за зовнішність, а за душу», – заспокоював мене тато. «Мама теж ніколи не була худорлявою, але це не завадило мені закохатися. Жінка має бути м’якою та затишною».
«Тобі легко говорити. Ти не товстієш, скільки пиріжків би не з’їв. Чому я не пішла в тебе?» – скаржилася я.
«А чого ти раптом схуднути захотіла? В кохання впала?» – несподівано спитала мама.
Я опустила очі.
«Я теж у школі закохувалася, страждала. А йому подобалася інша – найкрасивіша у класі. А потім ми закінчили школу, я перестала його бачити – і полегшало. А років через п’ять-шість випадково зустріла його. І знаєш що? Я тоді тішилася, що в нас нічого не вийшло».
«Чому?» – зацікавилася я.
«Він одружився з тією красивою. Але вона вимагала грошей на сукні, а він заробляв мало. І ось він щось провтикав, вкрав велику суму. Його посадили. Вийшов з тюрми зовсім іншим. Дружина пішла, на роботу не брали – він і запив. А все так добре починалося», – зітхнула мама.
«У нас з татом теж було важко, особливо коли ти народилася. Але нічого, вижили. Тож якщо він тебе не обере – може, воно й на краще. Значить, не твоє».
«А якби він обрав тебе? Може, тоді б і не вкрав, і до в’язниці не потрапив», – міркувала я.
«Обрав би мене – він не міг. Йому подобалися тонкі та гарні. А якби й обрав – зрадив би колись. Все одно розійшлись би. Але тоді я б не зустріла тата», – посміхнулася мама. «Усе, що не робиться – на краще».
«Але я все одно схудну», – уперто сказала я.
Весь вечер я сиділа в інтернеті, вивчала дієти, розглядала фото похутілих. Якщо в них вийшло – вийде й у мене.
Вранці я проснулась, потягнулась і зиркнула на годинник. Що ж, можна ще полежати. А потім згадала – вчора ж вирішила почати нове життя. Підійшла до вікна – небо в хмарах, от-от піде дощ. «Можна й на завтра відкласти?» – подумала я. «Ні, – вирішила, – інакше ніколи не почну». Наділа спортивний костюм і рішуче вийшла.
На вулицях міста було пусто. І добре – ніхто не побачить. І я побігла.
Незабаром почало колоти в боці, в горлі пересохло, піт залив обличчя. Зупинилася, щоб перевести подих. Махнула руками, немов млинове крило, і побігла назад. Нічого, звикну.
Але наступного ранку боліли всі м’язи. Подолавши біль, я знову вийшла на пробіжку. Додому поверталася, повзеючи, як равлик.
«Ти звідки така мокра?» – спросила мама, коли я зайшла в хату.
«Бігала».
«Спортом вирішила зайнятися? Молодець. У мене ніколи сили волі не вистачало. Втомилася? Іди в душ, а тоді снідати, а то запізнишся».
«Пиріжки не буду, лише каву вип’ю», – сказала я твердо.
«Як знаєш. Але мені здається, не можна так різко починати. Перед довгою дистанцією треба розганятися повільно, а то сили не вистачить», – пожаліла мама.
«Молодець», – тато похлопав мене по спині. «Поважаю тебе за наполегливість», – сказав він, сідаючи за стіл і відпиваючи каву.
«Ти що, теж на дієту сів? На кого я піклувалася?» – засмутилася мама.
«Не хвилюйся. Я й за Оленку поїм», – підморгнув він, взяв пиріжок, відкусив і з задоволенням пожував.
Я ковтнула слину. Один пиріжок – не страшно. Різко кидати їсти взагалі шкідливо. Але все ж не спокусилася. Залпом випила каву й пішла.
«Тепер голодуватиме», – зітхнула мама, коли я вийшла.
Що відповів тато – я не почула.
З часом я звикла, збільшила дистанцію. Одного разу помітила, що штани стали вільнішими. Підбігла до дзеркала – але зміни були невидимі.
Якось мене обігнали дві дівчини – стрункі та швидкі, як сарни. Я поступилася їм доріжкою. Одна з них, пробігаючи, кинула: «Ось чому так слизько – це жир із товстухи капає!» – і засміялася. Друга її втихомирила й кинула мені вибачливу посмішку.
Ні, у мене нічого не вийде. Може, спробувати танці? Говорять, вони теж допомагають. І я записалася в гурток для початківців.
Голод крутив мене до запаморочення. Проходячи повз шкільну їдальню, я прискорювала крок. Після першого заняття в роздягальні почула, як дівчата назвали мене «коровою». Так болісно. Чекала, поки всі вийдуть, і тільки тоді переодяглася.
Мама хвилювалася, що я не їм, підкладала зайІ ось одного разу, коли я вже була лікарем, Юра взяв мене за руку і сказав: «Знаєш, я ніколи не думав, що ті наші перші розмови біля лікарняного ліжка стануть початком чогось справді прекрасного – дякую, що не здалася тоді».
